8 - Катаріна

Я прокинулась зранку в ліжку біля якого сидячи в кріслі спав Амір. Він був таким гарним і мирним тому дозволила собі декілька хвилин детально роздивитися його. В нього були довгі вії та маленький шрам на брові. 
Чоловік різко розплющив очі заставши мене за розгляданням. Декілька хвилин він вдивлявся в мої очі.
- Навіщо ти це зробила? - перше що він запитав.
Та я не дала відповіді. Сама не знаю чим думала. Але я не могла допустити його смерті. Сама думка про це робила мені боляче.
Амір важко зітхнув і вийшов з кімнати залишивши мене на самоті. Я лежала дивлячись в стелю. Моє тіло почувалося по інакшому. Не так як до цього. Щось змінилося та я не могла зрозуміти що саме. 
Думаю потрібно повернутися додому. Ми підписали договір тому потреби тут залишатися не має. Коли повернувся Амір одразу ж повідомила йому про це. 
Чоловік не розмовляв зі мною, а просто хитнув головою. Ну і нехай. Я могла поставити його перед фактом, що врятувала життя цьому бовдуру та це було моїм вибором.
Одівши пишну сукню кольору зрілого гранату, яка була зроблена з легкого, повітряного матеріалу прикрашеного камінцями вийшла зі спальні. 
Амір чекав мене біля виходу. Мовчки ми направилися попрощатися з правителями Амродеуса. 
Келестія і Елуана побачивши мене зблідли. Схоже донька розказала матері про свій вчинок. Те що вона зробила каралося. Дуже жорстоко каралося. Я не хотіла робити публічного розголосу тому обмінявшись декількома словами з королем направилась у бік карети. Амір прямував позаду мене. Його погляд пропікав диру у моїх плечах.
Коли я майже сіла  жіночий голос окликнув мене. Сюди прямувала королева ельфів зі своєю дочкою. 
- Ваша Величносте. - звернулась Елуана.- Хотіла подякувати що ви не розповіли Його Високості про цей проступок моєї дочки. Він покарав би її жорстокіше від будь кого іншого.
- Совість. Це буде найбільшою мукою в подальшому. Щоразу беручи в руки келих перед очима буде та мить коли ви зібралися труїти мого радника.
- Я дуже шкодую про це. Мій розум був наче у тумані. Ніхто не знав цього окрім матері та ви врятували мене від страшної кари. Вислухаєте мене?
Окинувши важким поглядом всіх хто був поряд мене хитнула ствердно головою. 
Елуана кинула погляд на гвардійців ті зрозумівши знак залишили нас на одинці.
- Гуляючи садом перед мною з'явився чоловік. Він був не молодий, але й не старий. Я бачила обличчя та зараз наче пам'ять відняло. - Дівчина на декілька хвилин занурилась у спогади. Це було видно по її скляних очах і насуплених бровах. - Чоловік не представився, але сказав, що Амір знайшов собі іншу жінку. Королеву. Що вони щасливі і не розлучаються. Це розізлило мене, дуже розізлило та ні в голові ні в душі не було поганих помислів.
- І що він запропонував тобі? - спитав мій радник. Амір був з Келестією на ти, що свідчить про їхні близькі відносини.
- Він сказав підлити тобі в келих рідину з скляного флакончика , який дав мені. Я довго сумнівалася та коли побачила вас разом то наче здуріла.
- У вас не залишилося цього флакону? Мені цікаво знати, що саме я випила. 
Дівчина засунула руку у приховану кишеню збоку сукні та простягнула мені невелику скляну ємність.
З першого погляду це була звичайна пробірка. Нічого особливого. Амір підійшов ближче і забрав її у мене. 
- Дякую за інформацію. І Келестіє моя порада вам на майбутнє. Ніяке кохання не коштує втраченої гордості та мук совісті. -Після цих слів зайняла своє місце у кареті.
Я знову подарувала милість там де повинна була вчинити суд і  кровопролиття. Та я не жаліла про це. Мої дії йшли від серця. 
Всю дорогу Амір розглядав флакончик. Не знаю що він намагався там знайти. Ми заїхали у межі Аурорії коли наближався  час до заходу сонця.  Дорога була спокійною, я спостерігала з вікна за життям людей. Кожен зайнятий своїм ділом. Хтось доглядав дітей, а хтось працював на полі. Навіть важко працюючи люди раділи, а разом з ними і моє серце. Не має нічого кращого як народ який живе у мирі і злагоді. 
До замку ще було трохи далеко. Наша карета наблизилася до пустель, які допомогли мені минулого разу. Я дивилась з вдячністю на безкраї піски та в мить у грудях так здавило, що важко було дихати. Моє тіло скрутилось калачиком . 
Амір крикнув аби гвардієць зупинив коней. Відчинивши дверцята я вилізла з карети і впала колінами на дорогу. Пісок кликав мене. Тягнув мене. З кожним покликом тяга ставала все сильнішою і я повзла допоки не опинилась на території пустелі. Поклавши голову на сипучу поверхню нарешті змогла дихати. Радник стурбовано стояв біля мене.
- Все добре?
- Вже так. Можеш іти назад до карети. Дай мені лише хвилину.
Він мовчки згодився і відійшов. Лежачи на гарячому піску відчувала як тече венами моя кров. Як голосно стукає моє серце. 
Знову почувся шепіт. Спочатку не зрозумілий та прислухаючись я розібрала слова. "Безсмертям ти пожертвувала заради іншого" - прошепотів один голос. - " Випила те, що не призначалося тобі". 
"Час настав. Знайди жінку зі світлою душею. Вона тут. Чекає тебе." - це був вже жіночий голос.
" Завтра. Після того як сонце зустрінеться з горизонтом прийди сюди"- знову прошепотів чоловік, а тоді все затихло.
Отже, випивши цю отруту я втратила своє вічне життя. Тепер ставало зрозуміло. Цей флакончик дав Келестії той про кого говорив Део де Ла' Фіва. Та чому це призначалося Аміру, а не мені? Боюсь представляю що сталося б з ним. В мене забрали безсмертя, а в нього могли життя.
Я заплуталась. Все перевернулось з ніг на голову. Я вже не могла розрізнити де є правда, а де брехня. 
Повільно вставши пішла назад до екіпажу. Решту дороги до замку Амір не спускав з мене погляду. Його очі блукали моїм обличчям, тілом і так по колу. Що він намагався знайти?
Варто було коням зупинитися перед замком як радник сказав: - Ваша Величносте, дозвольте мені відлучитися на сьогоднішній вечір.
- Можете йти. - це було єдине що я сказала йому. Та в середині сашкребло дивне відчуття. Куди це він зібрався? Невже назад до Келестії?Струсивши головою пішла у середину палацу.
Замок зустрів мене спокоєм. Придворні вже повечеряли і зараз просто гуляли  чи відпочивали.  
Я одразу ж направилась у тронний зал. Сівши на своє місце чекала Віту де Ла'Широ, дорогою попросила слугу покликати її. 
Розглядаючи дерево задумалась. Рано чи пізно я мала опинитися на цьому місці. Зрештою в мою душу прийшло смирення. Я прийняла те ким є, разом з усіма наслідками і проблемами, що несла моя ноша. Пройшло лише декілька днів , а подій відбулося так наче місяць. 
Розмова з Лаурікою залишилась не закінченою, Правосуддя обіцяло голову Грегорі, тітка кудись зникла, мене хотіли вбити, а тепер я ще й смертна. Маючи безсмертя я цінувала своє життя, але тепер потрібно цінувати ще більше. 
Мій попередник натворив багато справ, які приходиться вирішувати мені. 
Мої роздуми перервав голос жінки.
- Ваша Величносте, Ви кликали мене?
Віта була жінкою середніх літ з чорним волоссям. Це не було рідкістю дивлячись на те, що більшість населення мало волосся кольору спілої пшениці та сонця.  Вона була елегантно одягнена в брюки та сорочку з жилеткою на якій зображувалися квіти.
- Так, міс де Ла'Широ. Чи не трапилося чогось за час моєї відсутності? 
- Ні. Все було спокійно. Ми завершили роботи у місті, де ви особисто були і допомагали голодним людям. Також змінили повністю установи принісши додатковий дохід. 
- Це прекрасно. А Лауріка? Де вона?
- Міс де Ла'Віні поїхала разом з королем Місячної корони.
Вона була надто некерованою. Останній час емоції Лауріки мінялися як погода. Це й не дивно. На неї теж добряче звалилося бід. Я навіть трохи співчувала їй.
- Нехай їде. Оскільки, мій радник відлучився по власних важливих справах то не могла б я вас попросити написати листа моїй кузині. 
- Звичайно, Ваша Величносте. Що саме має бути написано?
- Напишіть, що я очікую зустрічі з нею, щодо подальшої долі дівчини. 
- Буде виконано.- жінка поклонилась в реверансі і направилась на вихід.
Я ж підвелась з трону і пішла до дерева. Біля його коріння росла густа зелена трава на якій лежали пелюстки квітів. Озираючись по сторонам, чи нікого тут немає, сіла обпершись спиною на стовбур.
Я втомилася в дорозі та ще й це вчорашнє отруєння. Мої очі стали стулятися, як би я не боролася зі  сном та він переміг. 
Мені наснився сон. Навкруги все було темно. Біля моїх ніг плив білий дим. Я йшла не знаючи куди, допоки не побачила дзеркало. Що воно тут робить? Без вагань підійшла до нього та поверхня не відображала мого зображення. Там був будинок в якому я швидше жила.
Дзеркало показувало спогади. Тепер я зрозуміла і стала детально все розглядати.
- Промінчику? Ти де?- почувся стурбований голос мого батька.
Невдовзі я побачила його і тітку які бігали будинком і шукали щось. Вони шукали мене. На їх обличчях відобразилась паніка, а тоді батько з відчаєм крикнув.
- Правосуддя! Я згоден. Після того як вона сяде на трон можеш взяти її в дружини. Віддаю Катаріну тобі, лише знайди її. Прошу.
Що? Батько віддав мене цьому чоловіку ще тоді? Нічого не розуміючи спостерігала далі.
Тато сидів на підлозі тримаючись за голову та плакав. Вперше я бачила його таким. Біля нього стояла на колінах тітка і обіймала.
- Я не можу втратити і її. Ти казала що він допоможе! 
- Він обіцяв. Просто почекай. 
В наступну хвилину картина змінилась. Тепер перед мною була безкрая пустеля. Дув сильний вітер підіймаючи стовпи піску в повітря. Майже нічого не було видно. Згодом це припинилося і те, що я побачила дуже здивувало мене. Звернувшись калачиком посеред піску лежала дівчинка. Маленька, заплакана, безпомічна. Її жовті очі дивилися в одну точку, а тіло не рухалося. Це була я. Я впізнала у ній себе. Поряд з дівчиною опустилась чорна тінь. Вона хотіла торкнутися та пустеля не давала їй цього зробити. Піски захищали мене доти поки не з'явилося Правосуддя. Той самий чоловік що приходив до мене був і там. Скільки ж йому років? Він підійшов та взяв дитину на руки пригорнувши до себе, як найбільше золото світу. 
Зображення знову змінилось. Цього разу події  відбувалися у моєму домі. Правосуддя занесло мене на руках і передало батькові. 
Вони про щось розмовляли та я вже не чула. Схоже хтось будив мене. Різко розплющивши очі не побачила нікого хто б міг це робити, окрім золотокрила, який сидів на моїх колінах. Птах дивився мені прямо в очі. 
- Це ти зробив? Ти показав мені моє дитинство?
Золотокрил лише повернув голову та став розглядати мене під іншим кутом.
- Отже, пустеля захищає мене. Але чому? Що за магія криється в мені?
Та схоже птах не збирався дати мені відповідь. Я акуратно витягнула руку і погладила його по пір'ї. Воно тулилося своєю світлою голівкою до моєї руки, а потім злетіло і зникло між гілками. 
Я побачила частинку свого минулого та це ще більше заплутало мене.
Підвівшись направилась у сад та коли вже майже зачинила двері в залі здійнявся вітер. Я знала кого побачу за своєю спиною.
Розвернулась обличчям до Правосуддя та зайшла назад у залу.
- Ваша Величносте. - схилив він голову у привітанні.- Я виконав ваше доручення.
А тоді чоловік кинув на землю мішок з якого викотилася голова мого дядька. Мене знудило. Закривши долонею рот вибігла на балкон і стала жадно ковтати повітря. 
- Я очікував такої реакції. 
- Де він був?
- У якомусь занедбаному будинку в лісі. Грегорі зійшов з розуму. Тьма яка сиділа в його душі заполонила розум і серце. 
Я мовчала. Мені нічого було сказати. Він настільки жадав влади, що це згубило його. Можливо смерть була милістю? Можливо варто було залишити його у в'язниці з цим?
- У нього була легка смерть. Я дав йому вибір померти чи гнити в підземеллі. 
- І він обрав перше.  - прошепотіла я.
- Вам немає за що переживати. Ви мали покарати його. 
- Знаю та це не полегшує того що я зробила.
Правосуддя поклало свою руку на моє плече. Моїм тілом пройшла хвиля тепла.  Вперше чоловік торкнувся мене, не рахуючи того що було в дитинстві.
- Ви хочете щось запитати? - спитав він.
- Я обіцяна вам  батьком за порятунок. Коли ви збиралися сказати мені це? 
- Отже, щось ви вже знаєте.
- Не все. Лише те що ви врятували мене, там у пустелі. - декілька хвилин подумавши запитала .-Ви і справді спостерігали за мною все моє життя?
-  Так. Я бачив всі ваші спроби в опануванні магії. Перші невдачі, сльози, успіхи. Мабуть, я знаю вас краще ніж себе.
- І ви плануєте одружитися зі мною, так?
- Так. Ваш батько обіцяв мені. Ви не можете відмовити мені. Ауредій дав клятву.
- Що буде коли весілля не станеться?
- Його душа не знайде спокою ні в одному із світів, як і душі всіх кровних родичів.
Це надто велика плата. Я не могла прирікти татову душу на вічні скитання. 
- А хіба ви можете вінчатися? Вас поважають, бояться та падають до ваших ніг, в той час як я проста людина.
- Ви не дарма безсмертна. Вам судилося виконати волю долі.
- Від мого безсмертя не залишилось і сліду. - випалила я.
Чоловік на декілька хвилин застиг. Його тіло напряглося. Він декілька хвилин просто стояв мовчки, а так як його обличчя було закрите я не могла бачити що він відчуває.
- Це не можливо. Цього просто не може бути. 
- Я випила те що не призначалося мені. Та я не жалію. Я б зробила це знову, щоб врятувати того кого врятувала.
- Мені потрібно подумати, як вирішити це. Якщо той хто полює на вас дізнається неодмінно спробує завершити почате.
Після цих слів Правосуддя зникло залишивши мене з змішаними почуттями та знекровленою головою дядька. Легким рухом штовхнула її назад в мішок і піднявши направилась до гвардійців.
Чоловіки стояли поблизу конюшні щось активно обговорюючи. При моєму наближені всі замовкли та випрямилися. 
Я кинула мішок на землю перед ними і сказавши поховати її пішла нарешті у свої покої.
Все надто закрутилося. Я залишилась на одинці зі своїми бідами і немає нікого хто б хоч трішки полегшив цю ношу.