4 - Катаріна

Я продовжувала бродити по саду. В мене ще було трохи часу. Проходячи повз клумбу замітила засохлий кущ. Не думаючи підвела до нього руку і вложила трохи магії. Вмить рослина стала зеленіти, а згодом і взагалі ніхто б не подумав що вона коли - небудь була мертвою.
Я мала магію життя. Вперше я дізналась про це коли вступивши на камінь на місці мого сліду проросли квіти. 
- Ваша Величносте. - садом почувся голос тітки. Вона йшла не одна. З нею був чоловік. Темноволосий, великий , міцний. Його обличчя було холодним та зосередженим. Я б сказала що він прекрасний. Міцне підборіддя, пухкі вуста. Щось я надто зосередилась на цьому чоловіку.
- Слухаю вас міс де Ла'Блуд.
- Перш ніж представити вашого радника, хотіла спитати чи все добре?
- Враховуючи недавні події цілком. 
- Це Амір де Ла'Екле. Він буде вашим новим радником. Можите не сумніватися він чудово справиться зі своїми обов'язками. 
- Чудово. Я не сумніваюся в твоєму виборі. А зараз зкличте зібрання королівської ради. Сьогодні я планую бути палачем.
- Буде виконано, Ваша Величносте. - сказав мій радник і пішов.
- Ти чудово справилась сьогодні, Катаріно. - порушила тишу тітка. 
Я мовчала. Так, я швидко вжилась у свою роль та чи була я готова робити це далі? 
Зайшовши в тронний зал побачила що де Ла' Екле зібрав вже всіх. Пройшовши повз них сіла на трон. Мій радник став по праву руку від мене.
- Дозвольте представити Вам, Ваша Величносте, міністр фінансів Ровен де Ла 'Сірі. 
Це був високий чоловік з довгим яскраво помаранчевим волоссям. Схиливши голову в знак привітання він знову став струнко.
- Міністр оборони Ідріс де Ла' П'єр.
Цей чоловік був зовсім молодий. З коротким пшеничним волоссям та щирою усмішкою.
Я кивнула головою, аби Амір продовжував далі. 
-Оліо де Ла' Калі- головний цілитель королівства.
Це був той чоловік, що задав мені питання за сніданком. Схоже він досі наляканий , судячи з його блідого обличчя.
- З вами все гаразд містере де Ла' Калі? Ви надто блідий.
- Все добре, Ваша Величносте.
- Фелікс де Ла'Ріо - священик. - якщо я добре пам'ятаю то він коронував мене.
- І Віор де Ла' Мао - головний маг. - а він перевіряв мене на родинні зв'язки.
- Рада познайомитися з вами усіма. Та ми зібралися тут зовсім по іншій причині. Вперш за все я хочу вислухати вас містере де Ла' Сірі. 
Чоловік вийшов вперед та став говорити.
- Ситуація з фінансами у королівстві стабільна. Усі жителі Аурорії вчасно отримують свої виплати. Наша казна періодично поповнюється коштами вирученими з торгівлі між королівствами. 
- Справді? Я бачила зовсім інше. Є цілі квартали в яких люди живуть дуже бідно і голодують. Вони ходять і випрошують їжу. Для вас ця ситуація є стабільною? 
Його очі стали бігати залом. Він не очікував, що  я так швидко візьмусь за справу. 
- Вам нічого сказати у своє виправдання?
- Я можу вас запевнити, що це брехня. - впевнено почав він.
- Тобто ви думаєте те що я бачила на власні очі це брехня?
- Ні , Ваша Величносте. 
- Ви самі протиречите собі. Усі ці роки замість того аби дбати про доробут свого народу ви крали кошти? 
Чоловік стояв зіщулившись і мовчав.
- І як же мені вас покарати? У вас є ідеї містере де Ла' Екле? Як ви думаєте як покарати того хто прирікає мій народ на голод?
Очі Аміра уважно вивчали вираз мого обличчя, а тоді перейшли на Ровена. 
- Пропоную привселюдно стратити.
- Прошу вас , Ваша Величносте ,не потрібно цього. У мене сім'я.
- У них вона також є. Діти помирають від голоду, в той час як ми можемо забезпечити їх продуктами.
- Це був наказ колишнього короля, Грегорі де Ла'Вінні. Нас з дитинства вчать що перечити наказу короля те саме , що підписати собі смертний  вирок. 
- Чого коштувала б смерть одного проти сотні?
- Якщо б я це не зробив знайшовся б інший. 
- Ви отримаєте покарання. Від сьогодні ви звільняється від своїх обов'язків і їдите подалі звідси. Це найбільша милість яку я можу вам дати. 
Чоловік поклонився і покинув зал. 
- Щодо решти зауважень не має. Те що ви добре дбаєте про народ і королівство видно одразу. Можете бути вільними.
Всі з облегшеням покинули залу. Лише залишилися я і мій радник.
- Ви не думаєте що потрібно було вчинити жорстокіше? - спитав він.
- Думаю. 
- Чому ж тоді не вчинили так?
- Йому залишилося жити місяць. Зараз він не відчуває цього та згодом йому буде дуже боляче.
- Звідки ви це знаєте?
Я сама не раз задумувалась над цим.
- Просто знаю і все. Є одна людина яка точно може дати мені відповідь та на жаль знайти її я не можу.
- Інколи відповідь лежить на поверхні просто ми часто все ускладнюємо. 
- Як би ж це було настільки просто.  - я важко зітхнула. 
А коли повернула голову до радника то побачила, що він розглядає мене. Я усміхнулась. 
- Я так гордо сказала тітці, що буду палачем, а насправді навіть на четверту частину не стала ним. 
- Важко прирікти когось на смерть та ще важче  подарувати милість тому хто став причиною чиєїсь смерті.
- Ви вважаєте, що я вчинила не правильно, стосовно міністра фінансів?
- Я вважаю що не всі здатні на таку милість, Ваша Високосте. Що накажите робити далі?
-Потрібно навідатися у бідні райони. Варто самотужки оцінити ситуацію, що там склалася не покладаючись на інших.
- Так, Ваша Величносте. Більше нічого не потрібно? 
- Нехай зберуть їжу, одяг, ліки. Все що пригодиться народу. І підшукайте когось на роль міністра фінансів. 
- Буде виконано. 
Амір пішов залишивши мене саму. Я сиділа на троні з короною на голові та зовсім не вважала себе королевою.
Мою увагу привернув звук, що доносився з дерева. Я підійшла і стала шукати джерело шуму. На одній з гілок сидів птах. Він був середнього розміру з золотим пір'ям, яке виблискувало.
Птах злетів і сів мені на руку. Від несподіванки я перелякалася і необачно вступивши назад стала падати. Та в останню секунду затрималась у повітрі. Хтось зловив мене. 
- Це золотокрил. - почувся голос Аміра.- Цього птаха рідко можна зустріти, а ще рідше він так просто сяде людині на руку.
Чоловік легким рухом поставив мене на ноги не прикладаючи для цього великих зусиль.
- Дякую. - сказала я повертаючись до нього.
- Це мій обов'язок оберігати Вас. Я наказав зробити все що ви просили. 
- Повідомите коли можна буде вирушати.
Амір поклонився і пішов.
Я перевела погляд на птаха, що продовжував спостерігати за мною. Протягнувши руку погладила золотокрила. Він пригорнувся головою до моєї долоні. 
При торкані до шовковистого пір'я, щось у середині мене заворушилося. Щось давно забуте. Щось що викликало жах від, якого кров ставала холодною. Скільки б я не намагалась розібратися та ніяк не виходило. Коли я зробила останню спробу у зал зайшли і золотокрил злетів ховаючись у гіллі дерева.
- Ваша Високосте. - виплюнула Лауріка кланяючись в реверансі. - Я хотіла поговорити з Вами.
- Останнім часом багато хто хоче поговорити зі мною. - сказала дивлячись на неї.
Вона була гарною. Струнка зеленоока білявка. Та нажаль під красивим образом ховалась гнила натура.
- І що ж Ви хочете?
- Все чого я прошу це одруження. 
Я бачила як важко їй було це говорити. Лауріка хотіла здаватися мужньою та зверхньою та насправді вона була наляканим звіром. 
- З королем Місячної корони?
- Так. Ми кохаємо одне одного. Ви ніколи не будете щасливі з тим хто Вас не кохає. Ви зруйнуєте не лише собі життя, а й йому. Розумію дипломатія і все інше та це вб'є нас трьох. - вона говорила з відчаєм у голосі.
- Я обіцяю подумати над цим.
- Обіцяєте?- на їх обличчі відобразилось здивування.
- Так. Я повідомлю Вам про своє рішення, а зараз мені потрібно йти. 
Коли я майже дійшла до своїх покоїв ,аби взяти накидку, мене наздогнала тітка. 
- Катаріно,  мені потрібно їхати. 
- Куди?
- Додому. Там справи зовсім погано йдуть. Ця провінція стала занепадати після мого від'їзду.
- Але ти ж можеш поставити туди когось іншого.
- Ні. Ніхто не знає там усього як я.
- Ти залишаєш мене?
- Мені жаль, та я не створена для життя у замку. Це наче клітка.
- В яку ти власноруч закрила мене.
- Вибач та я мала це зробити. Про тебе попіклується Амір.
- Чому?
- У тебе зв'язок із короною, королівством. Ти відчуваєш обов'язки перед народом. І я відчуваю перед тими кому допомагала та полегшувала життя.
Вона підійшла і міцно обійняла мене.
- Я завжди буду поряд. Тільки скажи і я миттю приїду. І знай я люблю тебе, мій промінчику.
- І я люблю тебе.
Мені не хотілося відпускати її . Та я не могла тримати її силоміць. Замість того щоб жити в свою насолоду Геліоні доводилося няньчити мене. Вона справді заслуговує на щастя. А мені час подорослішати та навчитися справлятися зі всім самотужки.
Декілька хвилин я дивилась у слід людині яка була найважливішою частиною мого життя, яке ніколи вже не буде попереднім. 
Зайшовши у покої взяла накидку та направилась на пошуки Аміра. Чоловік стояв біля під'їзної доріжки де слуги метушились складаючи одяг у скрині.
- Ваша Високосте , ще декілька хвилин і можемо їхати. Проходьте до карети.
- Ви поїдете зі мною, Аміре. А ще оскільки ви мій радник, потрібна Ваша порада.
Чоловік хитнув головою і я направилась у карету. Нарешті впихнувши свою масивну сукню сіла і стала чекати коли до мене приєднається радник. Довго чекати його не довелося.
- Ви хотіли пораду? - почав він.
- Міс де Ла'Віні, прагне одружитися з королем Місячної корони. Вони обидва цього прагнуть.
- Вас це засмучує? - з цікавістю розглядаючи моє обличчя спитав він.
- Зовсім ні. В якійсь степені я відчуваю навіть полегшення, що не доведеться зв'язати своє життя з людиною, яка ніколи не зможе проявити до мене почуття.
- Якщо Ви хочете то можете надати їм дозвіл зробити це. Не завжди король має одружуватися саме на королеві. Договір не передбачає примусового шлюбу.
Я задумалась. Чи варто мені робити це? Але з однієї сторони мені вдасться позбутися однієї людини яка не злюбила мене. Я усміхнулась своїм думкам. 
Решту дороги ми їхали мовчки. Амір схоже не дуже любив розмови. Вираз його обличчя був серйозним та надто зосереджений. Чоловік глибоко задумався. Мені було цікаво яка у нього магія. Та судячи з того якими чіткими та небагатослівними були відповіді то краще залишити цю затію.
Решту дороги я дивилась у вікно карети. Яскраві види змінювалися на сірі картини. Ця частина королівства здавалася мертвою. Але  цього не може бути. Як попередній король міг допустити це? 
Щось в середині боляче стискалося. Мені було важко дивитися на ті бідні дерева та поля. Та це не було найгіршим. 
Коли ми заїхали у саме місто то я просто не могла передати своїх емоцій. Будинки без вікон інколи і без дверей. Люди лежали у лахмітті просто посеред дороги. Дітки бігали босими ногами по гарячому каменю. Вони були надто худими, надто голодними. Мої очі наповнилися слізьми, а в серці палала лють. 
Тільки но карета зупинилась, як я не чекаючи поки мені відчинять двері вискочила назовні. 
Не далеко від мене стояв зовсім маленький хлопчик. Він дивився своїми голубими очима заглянувши в які я побачила весь біль свого народу.
Мої груди стали важко здійматися. Це все відбивалося на мені. Це все проходило крізь мене. Я відчувала біль який відчувають вони. Мені різко захотілося запхати руки в своє волосся та з силою потягнути від думок, що проходили в голові.
Не зважаючи на застереження свого радника підійшла до хлопчика та присіла перед ним. Мені було байдуже що королеви так не мають робити. Я інша. Я не ці бездушні створіння, що зробили це з ними. 
- Як тебе звати?
- Астро, Ваша Величносте. - відповів хлопчик ледь чутно.- Ви нагодуєте мене? Я так давно не їв. Мені не потрібно солодощів. Дайте просто шматок хліба. 
Я не витримала. Моє серце обливалося кров'ю.  Піднявши дитину на руки направилась у бік Аміра. 
- Скажіть нехай люди стануть в чергу. Ми роздамо кожному порівну. Нагодуємо кожного.  І напишіть у замок, аби завтра ж сюди прибули майстри та полагодити домівки. 
- Ми залишимося тут на ніч?
- Так. 
- Як скажете, Ваша Величносте.
Амір попросив у одного з чоловіків стіл і два стільця. Він запропонував мені сісти та я не збиралась цього робити. Я взялась роздавати людям все що ми привезли в той час як радник записував кожну людину у свій список. 
Люди які приходили були надто худими, замученими. Та я бачила в їх очах надію. Надію на те що все буде добре. У замку їжу викидають ,а тут голодують. Це не вкладалося у мене в голові. 
Ми завершили аж під вечір. Один з чоловіків запросив нас переночувати у себе. Не довго думаючи ми погодилися. 
Він провів нас у свій будинок. В середині все було чисто та скромно. В цій домівці відчувався затишок. Стояв великий дерев'яний стіл накритий скатертиною і чотири крісла. На вікнах висіли світлі штори, а на стінах картини. 
- Те що Ви зробили сьогодні справді заслуговує на повагу та я не вірю Вам. Ви всі однакові. Робите все лише для себе тоді як народ помирає з голоду. - сказав він.
- Я ніколи б не прирекла Вас на страждання.
- Він також так спочатку говорив та результат сам говорить за себе.
Чоловік повернувся і пішов у свою кімнату зачинивши двері. 
Я опустила голову в низ борючись із слізьми. 
- За них говорить їх відчай. 
- Це правда. Всі ці роки я могла б правити і не допустити цього. Та як остання боягузка жила своїм життям ховаючись від відповідальності, яка все рівно мала впасти на мої плечі. 
- Якщо ви хочете так допомогти то зробіть це.
- Про що ви?
- У Вас магія життя. Ви можете допомогти природі. Можете зробити поля знову плодючими. 
- Я не знаю як це зробити. Я не пам'ятаю ні одного закляття.  Батько дозволяв користуватися магією лише в його присутності. Серйозно я робила це один єдиний раз. А так загалом це була дрібна магія.
- Я допоможу вам, якщо ви готові.
Підвівши очі заглянула в обличчя чоловіка. Воно ще досі було надто без емоційним. Його очі слідкували за кожним моїм рухом. 
- Добре. Ходімо. 
Амір відчинив мені двері і ми пішли в напрямку садів. Дерева тут були сухими, трава жовтою навіть птахи не співали.
- Тут все мертве. Наче хтось навмисне зробив це.
-Схоже так і є. Чому інші міста не занепали так як і це? Вам не здається це дивним?
- Я помітила це коли ми заїжджали у місто. 
Я хвилину стояла і розглядала тут кожний кущ. Я простягнула руку до дерева і намагалась зробити те що зробила в королівському саду. За ці роки я навчилась хоча б цьому.
Та нічого не виходило. Дерево не хотіло брати моєї магії. Я перевела розгублений погляд на Аміра і схоже він все зрозумів. 
Чоловік підійшов до мене та взяв мою руку. Моїм тілом пробігся дивний холод.
- Зніміть своє взуття. Добре. А тепер відчуйте під своїми ногами землю. Свою землю. Коріння які простягаються під нею. Потягніться до них і просто зробіть те що робили завжди. 
Зробивши спробу нічого не вийшло і так декілька раз поспіль.
В одну хвилину чоловік став позаду мене та поклав свої руки на мій живіт притиснувши до себе.
- Вибачте та це необхідно. Сконцентруйтеся.
Заплющивши очі стала глибоко дихати. Та поки його руки лежали на мені зробити це було важко.  Зібравшись заглибилась в середину себе і  стала уявляти як природа оживає. Як листки розпускаються на деревах, зеленіє трава, колоситься зерно. Я уявляла і уявляла. Моя уява була нестримною, а магія текла з мене. Я відчувала це. 
Чим довше я робила, це тим чіткіше ставав шепіт навколо. " Дякую", "Дякую". Це кричали рослини, це кричало все живе навкруги. В якийсь момент я відчула, що природа наситилась і розплющила очі. Все буяло травами. Мене оточували живі дерева та квіти. Чувся щебет нічних птахів. 
- Як я зробила це? - повернулась до Аміра. 
Та він не відповів, а просто знизав плечима. 
- Вам слід багато чому навчитися.
Ми були надто близько один до одного. Його очі зустрілись з моїми. Моє дихання збилося та Амір відійшов і направився назад у будинок, тоді як я продовжувала блукати садом. 
Тут і невеличке озеро є. Підійшовши до берега присіла і запхала пальці у воду. 
Секунду тому я ще була на суші , а тут вже у воді. Хтось штовхнув мене і тепер тримав не даючи вибратися. Сильні руки тримали мене під водою. Це був маг води. Сама вода оплела моє тіло. 
Я не можу здатися. Не можу померти такою смертю. В серці буяла лють. Мало того що хтось зробив це з людьми та ще й намагається вбити мене. Я відчула як моя магія підіймається з глибини душі. Все моє тіло наповнилось теплом, а тоді вода наче виплюнула мене. 
Лежачи на березі озиралась довкола. Тут нікого.  Хто б це не був та відчуваю це була не остання його спроба. 
Підвівшись попрямувала до будинку. Ця сукня обліпили моє тіло і тягарем спадала додолу. От чому я не люблю усього цього одягу. Мокре волосся неприємно відчувалося на тілі.  Та я йшла і йшла. Допоки не почула голоси. Знаю підслуховувати не гарно та тепер аби залишитися живою мені потрібно порушувати правила. 
Аміра я впізнала одразу, а от іншого ні.
- Це мій обов'язок.- сказав мій радник.
- Вона слабачка, яка звикла ховати голову у пісок. Думаєш вона та хто тобі потрібен? Помиляєшся. 
- Я знаю. Знаю, що з неї не дуже добрий правитель. Проте вона оживила весь сад.
Вони говорили про мене. Більшість цих слів було правдою. Значить так про мене думають. 
- Вона навіть вирок не змогла дати тому хто прирік народ на страждання. - продовжив невідомий.
- Вона побачила, що він невдовзі помре. Вона відчуває її. 
- Що?
- Так. Так. Це точно вона.
Далі я не стала слухати. Тихо повернувшись пішла назад у будинок. На вулиці було світло, оскільки тут ніколи не заходить сонце. Була пізня година та ще не час для сну. 
Я йшла обдумуючи те що почула. Це засмутило мене та правда завжди гірка. Вони хочуть королеву то отримають її. Від тепер я не буду такою доброю та милостивою. Хочуть справжнього правителя вони його отримають. 
Підійшовши до будинку довго не наважилась увійти. Я просто стояла і дивилась на двері поки ззаду не почувся голос. Від переляку все моє тіло сіпнулось.
- Вибачте не хотів вас налякати. Що з вами сталося? Ви вся мокра.
- Все добре містере де Ла' Екле. Просто вирішила скупатися .
Не було схоже щоб радник повірив мені та він просто змовчав. Пройшовши в середину в першу чергу переоділась в сухий одяг. Прості штани та сорочку. Хотілося б зняти корону та цього робити не стану.
Сидячи на кріслі просто дивилась у вікно. Тепер вулиці здавалися живими. Діти ходили по траві та раділи. На деревах знову з'явилися плоди, а в криницях текла чиста вода. Та в моїй голові досі крутилися слова, що я почула.
- Ваша Величносте. - звернувся до мене власник будинку.
Я повернула до нього голову.
- Я хотів вибачитися за ті слова, що сказав вам.
- Не варто.  Я справді жалюгідний правитель, який до всього ще й не пам'ятає половини життя і як користуватися магією. Я рада що ви були чесні зі мною.  Може ви нарешті представитесь?
- Део де Ла' Фіва. 
- Я чула швидше ваше ім'я. Ви ж той хто бачить людські долі.- вскочила я з крісла.