2 - Катаріна

- Катаріно, у мене для тебе новина. - сказала тітка зайшовши у будинок. - Корона не прийняла Лауріку, а король Місячної корони розірвав з нею заручини.
- Мені байдуже. 
Тітка Геліона кинула на мене короткий погляд. 
- Цей трон від народження був твоїм. Корона прийме лише справжнього правителя. А ти знаєш що буде ,якщо ти не займеш його.
- Вони вважають мене мертвою і мене це задовільняє.
- Уже ні.
- Що? Ти не могла цього зробити.... - замотала я головою.
- Я вже це зробила. Досить ховатися. Ти народжена стати королевою. 
Почнемо з самого початку. Я Катаріна де Ла'Розі. Дочка славного улюбленця народу - Ауредія. З самого народження я живу з рідною сестрою своєї матері Геліоною де Ла'Блуд. Чому так? Мені ніхто ніколи не пояснював. Все що я чула :" Так буде краще". Інколи я злилась на таке рішення батька та згодом змирилась. Я звикла жити між простими людьми і магами. Бути частиною звичайного світу, а не королівських інтриг. 
До своєї смерті батько навчив мене всьому, що має знати справжній правитель, але я не збиралася використовувати ці знання. Та схоже за мене знову все вирішили.
Усі свої 25 років я мала чудове життя. Звичайно, були і труднощі.
Моя матір була вампіром, а батько магом сонця. Рідко у людей, які несумісні народжуються діти та були випадки коли це траплялось. Від батька в мене магія, силу якої я маю приховувати, а від матері - вічне життя.  Ходили чутки ,що король Місячної корони такий як я. Та це лише чутки.
Вставши перед дзеркалом стала розглядати себе. На мене дивилась струнка, висока дівчина. Волосся кольору стиглого зерна було зібрано у косу. Моєю особливістю були очі. Вони були насиченого жовтого кольору. Тітка казала, що таких очей вона не зустрічала ще.  Вдіта я була у штани,  високі чоботи та білу блузу з манжетами. Майже на всьому моєму одязі були вишиті маленькі сонця. Ця блуза не стала виключенням. Я не зважала на етикет і на те що я жінка. В перш за все мені було комфортно, а все решту на потім.
Вийшовши в сад сіла на лавочку ,що там стояла. Навкруг мене буяла зелень. Цвіли квіти неймовірної краси. Таких не було ніде окрім Аурорії. Багато людей з різних королівств з'їжджаються сюди для того аби придбати квіти, фрукти чи овочі. 
На небі світило яскраве Сонце. Літали і співали птахи. Та я відчувала що світ вже не такий яким був з початку. Я знала коли щось змінювалося. Це відчуття не було схожим нінащо інше. 
Батько розказував мені легенду про зв'язок правителів із короною.
Колись коли перші правителі створювали корону, вони додали своєї крові у метал. Ніхто не знає як сталося, що вона сама вибирає того хто носитиме її на своїй голові. Корона наче стала живою істотою. Вона оберігала свого власника. Лише істинний правитель зможе одіти її. Цьому буде свідчити золоте світло, яке розіллється  з неї, а в середині зали знову заквітне дерево, яке засинає після смерті попереднього правителя. 
Був випадок, коли король мав настільки сильний зв'язок з Аурорією, що коли почалась війна, смерті, руйнування він не витримав і зійшов з розуму. 
Я теж цього боялась. Надто чітко я чула голос природи, рослин, тварин. Та цього не станеться. 
Хоча Лауріка і кровна родичка до де Ла'Розі та корона її не прийняла, тому велика ймовірність що можливо і я не буду обраною.
Мої роздуми перервала тітка яка сіла біля мене.
- Промінчику, нам час вирушати. Тебе очікують у дворі, тому поквапимось.
Я не стала переодягатись , а просто накинула сюртук чорного кольору з великим вишитим символом сонця на спині та узорами на рукавах.
Ми їхали у кареті, яку прислали зі замку. Усю дорогу нас супроводжувала тиша. Я розглядала знайомі пейзажі за вікном ні про що не думаючи. 
Ми проїжджали повз величні степи трава яких колихалась від легкого вітерцю. Цей вид змінювався на величний ліс з давніх дерев. Одні були схожі формами на кулі інші тягнулися вгору до самих небес. Далі розкинулись ферми на яких поацювали люди. Вони вирощували їжу не лише для нашого королівства. 
З гілок звисали величезні апельсини, гранати, виноград. Там можна було зустріти найрізноманітніші фрукти та овочі. 
Не дивлячись на сонце, яке майже ніколи не сідає за горизонт територією Аурорії розливались дивовижної краси озера, вода у яких виблискувала голубизною. 
Ми майже біля замку. Це величний шедевр архітектури, який знаходиться на вершині гори, з якої відкривається прекрасний вид на всю країну. Замок складається з декількох башт та веж, з'єднаних між собою стінами, що дозволяє йому бути досить великим і добре захищеним.
Він збудований з жовтого каменю, який блищить на сонці, створюючи враження, що його стіни зроблені з чистого золота. Вхід до замку охороняється величезними дверима поруч яких стоять гвардійці.
Це місце, де кожен, хто ввійде до його стін, може відчути дух величі та магії, що переповнює цю величезну будівлю.
Карета зупинилась. Нас зустрів радник мого дядька. Грегорі де Ла'Віні - це той хто очолював трон після мого батька, хоча корона і його не прийняла та іншого виходу не було. 
Нас провели у середину. У мене перехопило дух від величності цього місця. Всюди було зображено сонце. У красивих вазах стояли жовті троянди, які символізують схід сонця. 
Ми зупинились перед великими, масивними дверима що вели у тронний зал. 
Ось , цей момент настав. Прийшов час зустрітися і прийняти свою сутність.
Двері відчинилися і на хвилину я закам'яніла. Тут було багато людей. Не було місця де голці впасти. Йдучи по доріжці до трону, окидала зал  поглядом. Це було просторе приміщення посередині якого стояло сухе дерево. Та воно було не мертве, я відчувала як воно шепоче до мене слова привітання. 
Не далеко від дерева був трон,  ззаду нього була величезна плоска модель сонця, проміння якого розходилися в бік. 
Я чула перешіптуваня людей. Хтось порівнював мене з моїми покійними батьками, хтось захоплювався моєю красою.
Підійшовши до трону зустрілась поглядом з чоловіком, який стояв поруч з Грегорі  та Лаурікою.  Чоловік був сильним та надто великим. Його волосся було срібного кольору. На його голові красувалась корона яка має форму круга, на  верхівці, якої знаходиться символ Місяця.  Навколо символу  розташовані зірки, між якими розміщуються дорогоцінні камені.
- Вітаю тебе Катаріно. - сказав ще теперішній король Аурорії. Він був зовсім не схожим на мого тата. У Грегорі було майже коричневе волосся та маленький ріст.
Я присіла в легкому реверансі.
- Народе Аурорії ! Сьогодні ми бачимо перед собою дочку Ауредія , Катаріну де Ла'Розі, як стверджує її тітка. Тому перед тим як надіти на її голову корону ми перевіримо це. - звернувся він вже до людей.
Це було дуже принизливо. Я перевела погляд на тітку. Вона зрозуміла моє розчарування.
До мене підійшов якийсь чоловік, скоріше за все придворний маг.
- Попрошу вас дати краплю своєї крові. - чоловік протягнув мені голку.
Взявши її я проколола палець та поставила над чашею яку він тримав. Щойно вона впала у ту рідину, повітря похолодало. Він викликав дух мого найближчого родича. 
Перед нами стояв мій батько Ауредій де Ла'Розі. Люди одразу ж схилилися в поклоні перед ним. Вони і досі поважали його. Батьків дух підійшов до мене і погладив по щоці, а тоді зник.
Моє серце стиснулось . Мені так не вистачало його теплоти та любові. 
- Що ж, Катаріна справді дочка Ауредія. Тепер приступимо до коронації.
До мене підійшов священик та сказав стати на коліна, що я одразу ж і зробила.
Чоловік тримав у руках корону. Вона була дуже красивою та граціозною. Основа була круглою. Від неї догори тягнулися тоненькі вертикальні смужки різних висот, що символізували сонячне проміння. По центру було маленьке металеве сонце. Від якого розходилися дрібні камінці, які виблискували на сонці.
- Твоя милість, ти вибрана, щоб очолити нашу країну. Твоя сила та мудрість наділені на те, щоб вести народ до процвітання. Прийми цю корону, як символ твоєї влади. Хай вона нагадує тобі про твої обов'язки перед народом Аурорії та про твою обіцянку служити йому. Я, Фелікс де Ла'Ріо, оголошую тебе, Катаріно де Ла'Розі, правителькою Аурорії.
Чоловік поклав корону на мою голову і залом розлилось золоте світло. Люди хором ахнули, а Грегорі зі своєю дочкою зблідли. Вони не думали, що корона прийме мене, як і я сама. 
Всі одразу ж перевели погляд на дерево. Воно буяло зеленню та  цвіло маленькими,  золотими квіточка. 
Побачивши це люди приклонили перед мною коліна визнаючи своює правителькою. А я просто стояла в шоці. 
Після коронації почалося святкування не лише для жителів замку, а й для всього населення. На вулицях розставляли столи заповнюючи їх їжею та випивкою. Всі веселилися та святкували.
Та мені не було так весело. Я відчувала всю вагу обов'язків які поклали на мене разом з короною. До вечора я сиділа за столом та слухала привітання вельмож та коли вони взялись за танці я вийшла у коридор і блукавши ним деякий час попала нарешті у сад. 
Я стояла і просто дивилась в нікуди.
Хтось поклав свою руку на моє плече. 
- Катаріно. - прошепотіла тітка.- Чи краще Ваша Величносте, щоб ти швидше звикла?
- Я думала, що це не спрацює. Що корона не прийме мене і на цьому все закінчиться. 
- Ти народжена для цього.
- Ні. Це кайдани які оділи на мене. Обов'язок, який вже тисне на плечі. Я відмовлюсь...
Та мені не дали договорити.
- Ти не розумієш? Ти відчуваєш природу як саму себе. Думаєш я не помічала цього. Твій батько теж це бачив. Я дала йому обіцянку, що коли тобі виповниться 25 ти сядеш на трон.
- Я не хотіла цього.
- Твій народ страждав без справжнього правителя. Ці ферми що ми бачили по дорозі плодять та не всюди так. Є частини де люди помирають від голоду. І ти знаєш це. Зв'язок корони з тобою надто сильний. Відмовившись ти погубиш не лише себе, але й увесь народ.
Я важко зітхнула розуміючи все що сказала  Геліона. 
- Знаю. - тихше промовила я. - Важкість корони в тому, що правитель повинен завжди бути готовим до жертв задля свого народу та ставити їх потреби вище своїх. Я не можу за себе понести її, а тут за мільйони живих істот.
- Ти чудово з цим справишся.
- Геліоно, ти станеш моїм радником? Пам'ятається батько казав що ти колись вже займала таку посаду.
- Для тебе я зроблю все що завгодно.
- Ні ,ти сама маєш цього хотіти. Я не змушуватиму тебе. 
- Я хочу цього. Тому не забивай свою голову не потрібом.
Після цього тітка обійняла мене.
- Тебе досить довго не має. Потрібно повертатися. 
Ми направились у зал в якому тривало святкування, не підозрюючи що у саді ми були зовсім не самі.