Коли сам стаєш безкінечністю

Я - донька моря та спадкова рибалка

Мій дід був рибалкою, тато теж, і я цьому навчена. Знаю коли, де і на що краще ловити, як орієнтуватися в морі, вмію насаджувати хробаків на гачок, ловити "сам на сам", розрізняти кілька видів бичка та розуміти за зябрами наскільки свіжа риба.

Знаю, як можна зловити креветок на "віники", і як, власне, ці "віники" заготовляти, закріпити та видобути з них креветок.

Щоліта ми з батьками на кілька тижнів/місяць виїжджали з ночівлею на море, до Петровки. Ми мали там невеличкий будиночок - радше гараж - який мав досить ексцентричну назву "будка". Прямо над морем, на нижньому глиняному пагорбі, з якого майже щороку створювали нові сходинки до пляжу, бо старі зазвичай розмивались дощами.

Це був рибацький пляж. Ніби невелике поселення десь на краю світу посеред дикої природи, де існували свої правила і своя атмосфера. 

Рибалки приїжджали по одному або сім'ями, аби перелітувати у своїх малих залізних будиночках, наловити риби, заготувати запаси.

Мене батьки брали з собою геть з пелюшок. Не скажу що я завжди цінувала ці виїзди, особливо в підлітковому віці дуже рвалась до цивілізації. А зараз усвідомлюю, наскільки насправді цей досвід унікальний, винятковий і неймовірно цінний. 

Бути цілий день в морі, на пляжі, вивчати піщінки, камінці, мушлі... спостерігати за чайками та бакланами, вивчити напам'ять кожен відтінок їхнього крику... відчувати як лоскочуть стопи морські блошки, і як яскраво вони ж світяться у серпні, коли вночі розкуйовдиш рукою воду з піском.

Та ще яскравіше палають зорі. Здаля від цивілізації, посеред чистого, наповненого життям повітря. А ти лежиш на пляжі або на даху машини і дивишся в цю безмежність, відчуваючи, ніби вони поглинають тебе, огортають своєю глибиною і сяйвом. В тому ж серпні, десь після 12-13 числа починаються зорепади. Знаєте, побачити це в місті - це не побачити зовсім. Коли ти бачиш це посеред природи, біля моря...це неможливо огорнути в слова. В цей момент ти справді відчуваєш ніби потрапила у самий центр Галактики, а усі ці зірки пролітають повз тебе.

Після жаркої, задушливої ночі прокидаєшся зазвичай дуже рано, організм ніби підхоплює цей природній біоритм. А море зустрічає тебе штормом або штилем.

Я люблю, коли вранці штиль. Наче море саме ліниво потягується, ще достоту не прокинувшись і шепоче тобі "знаю, сонько, ти теж ще в напів сні... вмийся, освіжись, пробуди мене і сама прокидайся". Море трохи покусує прохолодою твоє гаряче після сну тіло, але нічого не приховує. Чесне, прозоре, чисте, як є. Вранці це особливо помітно: власні стопи, які викривляються під оптичними здібностями води, пісок, мушлі, водорості... пропливаючі косяки мальків, віники на креветки, які хтось завбачливо вже поставив.

Такі ранки - це час тиші, час єднання з собою, злиття зі стихією, відчуття себе невід'ємною частиною цього безмежного світу.

За день море може так і не похитнутись, але найчастіше - до обіду пробуджується та починає облизувати берег. А часом - страшенно обурюється, і намагається досягнути язиками хвиль чимдуж далі, аж до глини, явно демонструючи, що усе це місце в його цілковитій владі.

Вечори так само завжди мали свою особливу чарівність. Ми розпалювали вогнище, запікали загорнуту у фольгу картоплю із шматком сала всередині, і сидячи при вогні, смакували нею, трохи обгорівшою, але такою надзвичайно смачною. 


Кажуть, можна безкінечно дивитись на вогонь та воду. А коли дивишся на це одночасно, відчуваючи як ці дві стихії ніби перетікають всередину тебе, наповнюючи, зцілюючи, огортаючи спокоєм - ти сам стаєш безкінечністю.