Передмова

Жовтоока богиня долі невдоволено хмурилась. Відчуваючи настрій стародавньої богині, вітри навколо неї кружляли і закидали каміння невеликого майданчику перед кількома арками, за яким клубилася темрява порожнечі, дрібним колючим снігом. 

Але жоден волосок з локонів, що струменіли живою темрявою, не вибився і не заважав богині думати.

А міркування її були не радісні. Час плив, мов вода. Все змінювалось. І разом з тим...Все дрібнішало... Навіть герої перестали бути тими, про кого самі боги складали легенди, заради кого вступали в гарячі суперечки, до кого поспішали на допомогу. І чия доля часом здатна була навіть смертного зробити богом.

Що генії, що божевільні всі більше схожі на жалюгідних блазнів. А людські бажання вже не дивували ні зухвалістю, ні силою. Начебто в людському серці залишилось місце лише для зневіри та жалкого існування.

- Людські душі стали схожі на місце для вогнища в залишеному будинку, де перестали розводити вогонь, - сумно промовила вона в порожнечу.- Тремтять у своїй звичайності, боячись боротись навіть за себе. Вибирають свою тьмяну та безбарвну повсякденість.

Вона опустилась на трон, що з'явиася з туману, і застигла, розмірковуючи про щось невідоме.

І раптом тиша цього місця змінилась громом сотень розбитих дзеркал. Саме повітря затремтіло, задзвеніло. Яскравим полум'ям спалахнули майже згаслі очі. Іронічна посмішка та лукаві ямочки на щоках, з'явилися на обличчі улюбленої внучки титанів.

• Помста?- Порушив тишу зацікавлений голос богині.- Помста і розруха...Хм, аице може бути цікавим.