Книга перша

Пролог

Лудильник був старим. Так вважали майже всі мешканці округи — в радіусі кількох місяців дороги. Старим і мудрим. Ще б пак — дожити до п’ятидесяти семи років, зберігши здоров’я й ясний розум, вдавалося ледь не одному з сотні. За останні п’ятсот років, звісно. Колись, казали, й у сімдесят працювали, а доживали й до восьмидесяти чи більше. Але то було давно. І відомо про те якраз із переказів лудильників. А тим — із книг та кланових літописів.

Грандмайстер-лудильник Міхал не думав про свій вік як про щось виняткове. Вже другу годину він сидів у улюбленому кріслі біля вікна своєї кімнати й поволі сьорбав сидр. Сидр був добрий. Помірно хмільний, надзвичайно ароматний, із медовим присмаком. Минулого року яблука вродили рясно. А отже, і сидру, і міцного яблучного бренді вистачить до нового врожаю, і не буде жодної причини відмовляти собі в парі кухлів улюбленого напою після обіду. Особливо, коли надходять такі новини.

Думки лудильника знову повернулися до короткої записки, яку надіслав його учень Ян поштовим голубом. Із кількох рядків було зрозуміло лише одне: здається, виявлено діючий об’єкт із часів до Великої Помилки. Подібних повідомлень Міхал чув з десяток за останні тридцять–сорок років. Звісно, жодне не підтвердилося. Та й не дивно — минуло понад п’ятсот років. Що там узагалі могло зберегтися? Але цього разу про знахідку написав Ян. Учень. Точніше, вже молодий майстер. Досить розумний, аби проаналізувати інформацію та оцінити її достовірність. Саме тому він і вирішив затриматися на кілька днів, щоб з’ясувати подробиці. А отже, повертатиметься не раніше ніж за п’ятнадцять днів, а то й пізніше. Спішити точно нема куди. Прибуде — розповість, тоді і обговоримо.

Грандмайстер долив собі сидру й задоволено поглянув  у вікно на свіжий травневий день. Було неділя, а значить, занять  у школі не було. Тиша якраз сприяла тому, щоб трохи подрімати. У звичайний день Міхал із радістю приліг би на годинку, але не сьогодні. Записка від Яна не йшла з голови. Втім, інформації для роздумів майже не було, тож думки знову повернулися до більш звичних справ. До школи.

Вкотре грандмайстер думав про те, що, певно, слід приділяти більше уваги не лише практичним умінням учнів, а й історії — як до дня Великої Помилки, так і одразу після неї. Як би уривчасто й бідно не збереглися ці знання, як би складно їх не було сприймати сучасним учням, які, по суті, починають учитися читати лише з десяти років — це не завадить. Хоча й навряд чи допоможе вижити в тому, що залишилося від цивілізації.

Лудильник прикрив очі й спробував уявити, що саме він міг би розповісти учням…

2098 рік став роком Великого Космічного Проєкту. Усвідомлення того, що виснаження земних надр заради корисних копалин і джерел енергії є глухим кутом, остаточно запанувало в суспільстві. Але до обмеження споживання люди були не готові. Деякі прориви сталися в енергетиці — сонячні, вітрові, припливні й геотермальні електростанції вже зарекомендували себе досить добре. Це дозволило майже повністю відмовитися від теплових станцій і почати роздуми про відмову від гідроелектростанцій. Атомна енергетика впевнено рухалася шляхом мініатюризації й підвищення рівня безпеки, але до «атомного реактора в кожен дім» було ще далеко. Хоча станції й стали значно безпечнішими.

Зате прорив у технологіях зберігання електроенергії дозволив будувати будинки, які могли автономно існувати «на одній батареї» місяцями, а то й роками. Автомобілі їздили майже десятиліттями. Це, звісно, одразу відбилося й на космічних технологіях. Ближній космос за кілька років перетворився ледь не на передмістя Землі й освоювався так, як у XIX столітті нові території.

Будівництво бази на Місяці планувалося впродовж наступних п’яти років. Уся комунікація була винесена на орбіту, і на планеті практично не залишилося місць без покриття. Якість зв’язку була бездоганною. Безпека — на найвищому рівні. Тому все, що можна було оцифрувати, було перенесено в мережу: фінанси, освіта, розваги та багато іншого. До кінця XXI століття в деяких країнах люди вже кілька десятків років не користувалися готівкою, а паперові книги стали розкішшю і символом статусу.

Бібліотеки ще зберігались — публічні у містах, великі в університетах і деяких приватних школах. Але частіше як данина історії. У мережі було все, що коли-небудь створив людський геній. Серед молоді навіть почалися розмови, що навички письма від руки — зайві.

Однак свою частку від технологій отримали й військові — і на Землі, і в космосі. Удосконалена ядерна та інша зброя разом із надточними системами наведення були розміщені на «дослідницьких космічних станціях». На поверхні Землі не залишилось жодного значущого клаптя, який не був би під прицілом. Аналіз загроз, розробка методів протидії, постійне вдосконалення систем штучного інтелекту — усе це стало головною турботою армій країн, що мали військово-космічні програми.

Потреба у важкій техніці поступово зникала. Навіщо танки, літаки, кораблі, якщо з орбіти чи наземної установки можна вразити ціль розміром із велосипед? Головне — обдурити ворожий ШІ та сховати свої пускові установки. Саме тому почали з’являтися невеликі автономні військові бази в найнесподіваніших місцях. Там служив відповідний контингент, навчені фахівці з ведення бойових дій і обслуговування установок.

Та більшість баз довго таємницею не залишалась — рано чи пізно координати потрапляли до баз даних оборонних систем потенційних супротивників. І саме тому поруч із важливими об’єктами — військовими, промисловими, науковими  створювали автономні укриття. Вони мали забезпечити виживання від кількох десятків до кількох сотень людей на тривалий час. Деякі проєктанти говорили навіть про сотні років автономності — за наявності запасів, батарей та міні-геотермальних станцій.