Спостерігачі. Ітан

Ітан пройшов у її кабінет, вона стояла обернувшись до вікна і задумливо дивлячись вверх, туди де місто накривав купол. 

- Викликали мене? - у звичній манері промовив він, наче перед ним не стояла мер міста. 

- Зневажаєш мене, Іте? - ледь всміхнулася вона, обернувшись до нього. 

Він промовчав, все й так було зрозуміло. 

- Ти не знаєш всього, тобі не відомо те, що знаю я, - холодно зазначила вона, а потім простягнула багато документів. 

- Договір. Договір...Договір. Скільки ж їх тут? - здивовано переглядав він їх, але надпис на жодному з них не змінювався, тільки номер, дані людей і підписи.  

- Як бачиш все задокументовано. Кожен з тих людей поставив свій підпис і все що тобі потрібно...

- Нетрі то вам не шкода, - перервав він.  

Усі ці люди звідти, то так ви любити своє колишнє місто. Ви лицеміка, Долліано. 

Вона важко видихнула і опустилася у своє крісло. 

- Можливо я й справді жахлива людина, чи це мене наше Верхнє місто таким зробило, чи може я завжди такою була? - вона відпила вино з бокалу і ледь всміхнулася. 

- Я не зроблю і кроку з цього приміщення, поки ви не назвете причину. 

Її обличчя спохмурніло і вона нахилившись ближче до нього прошепотіла тільки одне слово. 

- Купол. 

За всі роки співпраці він навчився розуміти її і зараз без зайвих слів, став і пройшов до місця де вона стояла. Позначки зменшувалися, а це означало, що купол скоро втратить свою дію і їх усіх накриє палюче сонце ззовні, а це означало, що єдиний вихід ввімкнути нічний режим і занурити місто у повну темряву. 

- Тепер я розумію. 

Він більше нічого не сказав і мовчки направився до виходу, потім задумавшись обернувся. 

- Я вас почув, Долліано.