Дівчина самотньо йшла холодною вулицею. В Нетрях як завжди йде дощ, тому вона змушена взяти із собою зонтик, можна було б звичайно зачекати, все ж часу давали тиждень, але вона хотіла закінчити все як найшвидше.
Відчула, що хтось спостерігає за нею. У мешканців Нетрів були чудово розвинений слух і чуття, щоб відчувати небезпеку і зараз вона почала йти повільніше, потроху повертаючись в ту сторону.
Та зробити нічого не встигнула. Чоловік, але скоріше всього її віку схопив за руку і затягнув у провулок, вона різко обернулася вдаряючи його зонтиком. Така собі зброя, але хоча б щось.
- Я не збирався тобі нічого робити, - тихо сказав він.
- Всі так кажуть, - махнула рукою вона.
А потім тільки трупи знаходять, - тихо прошепотіла вона.
- Що? – здивовано запитав він.
- Та й хіба хтось говорить щось перед тим як вбити.
- Не завжди, але буває і таке. То що ти хотів з мене Верхній, я поспішаю, - вона вела себе вдавано зухвало і зверхньо, щоб не показати свою настороженість.
- Я побачив тебе і одразу зрозумів, що тобі тут не місце. Ти занадто прекрасна і мініатюрна, ти занадто гарна, щоб бути тут. Я хочу запропонувати тобі угоду і зможу допомогти опинитися у верхньому місті.
- І я повинна тобі повірити, ти кинеш мене потім як не потрібне сміття, Верхній, - криво посміхнулася вона.
- Я не збираюся робити щось проти твоєї волі чи бажання, я хочу лише допомогти такій гарній дівчині як ви, - різко заперечив він.
Вона спохмурніла, твоя краса – твоя зброя, так колись сказала її мама перед смертю і зараз це справді допомогло. Але чи можна вірити першому зустрічному верхньому? Перед нею був безплатний квиток і вона справді хотіла б використати його.
- Чи можу я подумати?
- Я готовий чекати вічність на вашу відповідь, - посміхнувся він.
- Тоді зустрінемося на Аукціоні, - вона обернулася і пішла вперед, щоб нарешті спуститися і виконати своє завдання, яке для неї було простим.
Вона теж мала знайомих, які б продали їй потрібне. Зараз їй потрібна була карта входу в аукціон.
Маркус(Колекціонер)