П'ЯТА ДІЯ

Турбувалась мадам А п о л і н а р а, щоб, бува, не накрила їі установу міліція, а найбільше вночі побивалась:

— Гляди, Агапіє, часом наскочить міліція, кажи: це мої онуки Оленька і Любонька, допіру приїхали... говіти абощо.

А г а п і я

(на все годилася)

— А Господи! Так і скажу, аби тільки подорожну ви мені до Єрусалиму виклопотали...

— Виклопочу!

— Чи скоро ж?..

— Завжди!

— Коли ж місяць жду... (Шепотіла). Ні грошей, ні Єрусалиму.

І як на зло Аполінарі в цю ніч десь недалеко зривались тривожні свистки.

2

Вискочив з якогось чуланчика знервований гість.

Г і с т ь

— Свистять!.. Ах, мадам Аполінаро, скільки я вам радив знайти безпечнішу квартиру, щоб подалі — далі од Радянської влади... (Докірливо, сердито глянув на мадам Аполінару і побіг по східцях через задні двері. Забув застебнути підтяжки).

А п о л і н а р а

(йому вслід заломила руки)

— Ах, знаю, що мука, та що ж поробиш — ми тепер нелегальні!

Із того ж чуланчика вийшла Л ю б у ня:

— Нудно... Хай грають.

А п о л і н а р а

— Не треба, Миронько! Чуєш — свистки?

Л ю б у н я

— Втечу!

А п о л і н а р а

(до музики)

— Ну, грайте! Тільки, благаю, — піяно, піяно...

Л ю б у н я

(підійшла до Агапії)

— А що, як папонька вдома?

А г а п і я

— То Бог святий один знає...

Л ю б у н я

— Я оце подумала, і весь світ мені почорнів. А що, як папонька вдома, а я тут!.. (На музику). Голосніше!

4

Увійшли, по східцях захиталися дві дівчини з гостями й М а т и л ь д а.

— Ось... Прийшли.

П е р ш а

— Котики, ви не пожалієте.

Г і с т ь

— "Не жалєю, не заву, не плачу, всьо пройдьот, как с белих яблонь дим..."

Д р у г а

— Браво!

Г і с т ь

— "Ув'яданья золотом охвачений..."

М а д а м А п о л і н а р а

(до дівчат)

— Прийшли, мої дітуні... А Оля ж де?

М а т и л ь д а

— Вина! А тоді про Олю...

Д р у г а

(до гостя)

— Можна грушу?

Г і с т ь

— Будь ласка... "Я не буду больше молодим..." Чого душенька ваша хоче, те й беріть!..

Д і в ч а т а

— Ой, який добренький!

Г і с т ь

(злякався своєї доброти)

— Тільки з умовою.

Д і в ч а т а

— З якою?

— На вибір дається півхвилини (вийняв годинника). Півхвилини що завгодно. Півхвилини! Раз, два!..

Д і в ч а т а

— Шоколади! Вина! Пундиків!

Г і с т ь

— Якої саме шоколади? Якого вина?

Д і в ч а т а

— Червоного солодкого! Ні, білого!

Г і с т ь

— Та якого ж, кажіть?

Д р у г а д і в ч и н а

— Цукерок! Рахат-лукуму!

Г і с т ь

— Що більш вам до смаку?

Д р у г а

— Цукерки!

Г і с т ь

— Сто грам? Двісті грам? Триста грам? Півхвилини минуло.

П е р ш а

— Так скоро?

Г і с т ь

"Жізнь моя, іль ти приснілась мне..."

П е р ш а

— Я ж шоколади хотіла.

Г і с т ь

"Точно я весеннєй гулкой ранью проскакал на розо-вом коне..." Ні, годі (сів на стіл).

Д р у г а

— Постривайте ж1 Ми вам теж скажемо: що завгодно, тільки півхвилинки... Ха-ха-ха. Уявляю! Півхвилинки...

А п о л і н а р а

— Ах, Мусю, Мусю! Хіба ж так можна жартувати. Гості й справді подумають — півхвилиноньки...

Розлила вино по чарках. Гості взялись частувати дівчат.

А г а п і я

(до Любуні)

— От якби тобі, доню, папоньку знайти, а мені дорогу. Може, голубонько, ти знала Вакулиху?..

— Не знаю. Не з ваших країв я, бабуню.

— Я й забула, що ти десь із степів... Коли ж на всю околицю одна Вакулиха була в Єрусалимі...

— Болить, бабуню, серце, подобно я умру...

— А вона як гарно вмерла — Вакулиха! Прийшла а Єрусалиму і на т р е т і й день померла...

Д і в ч а т а

(схопились з-за столу)

— Мадам Аполінаро! Мамочко! Гості просять потанцювати. Можна?

А п о л і н а р а

— Тільки благаю вас, дівоньки, піяно! Піянісимо!

Музика заграв фокстрота.

Майнули тіні по стінах, по стелі — гості й дівчата пішли у танок.

Л ю б у н я

— Ось грають, танцюють, а мені млини чогось ввижаються, що край нашого містечка. А що, як папонька до млинів уже доходять, а я тут?

А г а п і я

— Немов заснула: лице таке ясне та біле, їй-бо, не брешу. А в труну їй стружок, що од гробу Господнього принесла, пахущих поклали і кипарисовий хрестик... Дай, Боже, тобі, доню, мені й усякому так умерти, як вмерла Вакулиха. (Л ю б у н я пішла в чуланчик. А г а п і я доказувала своє}. Хіба прошення написати? Товариші, отак і отак Вакулиха вмерла, то хочу й я так. Тож не повірите, товариші, аж сниться вже. Іду, немов пливу в повітрі повз море тепле, і стежечка в червоних квітах, а десь за морем сяйво до неба, як ото зоря улітку бува... А знаєте, товариші, як не вдасться до Єрусалиму, так я вже... (Закуняла).

5

О л я привела М а л а х і я. Ще з порога гукнула:

— І я з гостем, та ще з яким!..

Дівчата й гості привітали Олю оплесками, вигуками "ура". Музика вдарив туш.

М а л а х і й

(ставши на сходах)

— Аж ось де визнали!.. (Велично вклонився). Вітаємо наших вірноподаних!..

А п о л і н а р а

(до Олі)

— Це, здається, Мирин, Любчин...

О л я

— Батько.

А п о л і н а р а

— Навіщо, Олю!.. Щоб розтривожити сердешне дитя!.. Навіщо драма!

О л я

— Де вона?

А п о л і н а р а

— Ша! Їй голова заболіла. Спить.

О л я

(заглянула в кабінетик)

— Миро, ти спиш?.. Спить! (Підійшла до Малахія). Що дорожче, наркоме, батько чи сон?

М а л а х і й

— Сон, якщо він по роботі.