ПЕРША ДІЯ

Народний Малахій Микола Куліш

ТРАГЕДІЙНЕ

1

Заплакала, затужила у своєму домі (на Міщанській вулиці, № 37)

мадам С т а х а н ч и х а Т а р а с о в н а:

— Ой, хто скаже, хто ж розкаже, чи ти, доню, чи ти, пташко, а чи ти. Матінко Божа, куди він, у яку сторононьку тікає та на кого ж мене, бідну, покида-а-є?".

Похнюпилась канарка в клітці. Посмутнів образ Божої Матері. Мовчать.

Тільки д о ч к а с е р е ду л ь ш а біля матері впада:

— Мамонько!

— Не перебивай!

— Випийте, люба...

— Що це?

— Валер'янові краплі.

— Геть, одчепися! Хіба можна таку драму в серці та валер'янкою впинити... Дай мені отрути!

— Сіли б ви краще од вікна, абощо.

— А то що?

— Люди ж проходять повз вікон...

— Товченого скла дай, я втруюся!..

— Сусіди ж он бачать і чують.

— Хай бачать! Хай чують! Як друзі, — хай пожаліють, а вороги, — хай ізрадіють, що драма така в нас у домі, що муж мій законний тіка-а-є...

2

Увійшла с т а р ш а д о ч к а. С е р е д у л ь ш а до неї:

— Покликала хрещеного?

— Ідуть.

Т а р а с о в н а

(так і скинулась)

— Де він, далеко?

— Зараз увійдуть.

— Де, питаю?

— Та кажу ж вам, мамонько, зараз... Заскочили в одне місце, заслабли на шлунок...

Т а р а с о в н а

(утерлась)

— А господи, так би й сказала відразу. Та чи прибрано ж там?

— Я мила учора.

С е р е д у л ь ш а

(до старшої)

— Ти ж сказала хрещеному, що папонька побіг вже по пашпорт?

— Аякже.

— А він що?

— Сказали, що вже знають про це.

Т а р а с о в н а

— А басів із церкви покликала?

— Любуня ж побігла.

— А горілки басам?

— Вона й горілки купить.

— Піди ж, моя доню, та наріж цибулі дрібненько, редьки, олійкою помасти на закуску людям.

С т а р ш а

(так і пирснула)

— Все я, та я! І по хрещеного, і по басів, і цибулю криши. А вона он стоїть, ізгорнувши ручки...

С е р е д у л ь ш а

— А хто квіти полив, як не я? А хто з валер'янкою, як не я? Повилазило?

Ущипнули одна одну, щоб М а т и не бачила.

— Ой!

— Ой-ой!

Т а р а с о в н а

— Ой помру я і ще раз помру з такими доченьками, що вже темно в очах і сонце зробилося чорним, а вони ж того горя ще додають." Дайте мені карти! Ще раз кину на його… Ще раз, та й годі. (Кинула на карти, Глянула. За серце взялася)

— Ой, знову дорога кладеться!..

Д о ч к и

— Та невже ж, невже, мамонько мила?

— Хіба повилазило? Червоная шістка?

А в Тарасовни жах в очах глибокий, містичний:

— Ворожу, ворожу — і все оця карта... А тут іще й сон; дорога у полі й місяць щербатий, що вже смутний, а що блідий... Немов би тіка, покотився за землю. А я стою при дорозі, як тінь та самотня. Це ж батько наш, місяць отой, чує душенька — втече він, поко-о-титься, загине в доро-о-зі...

Д о ч к и

— Мамонько, цитьте!..

— Сусіди йдуть.

Т а р а с о в н а

— Годі мовчати, бо вже ж намовчалась! І критися годі! Хай знають усі, яка в домі й у серці драма...

З

Увійшли с у с і д и, тихо й поважно, як і годиться заходити про такий случай. Стали. То д о ч к и обидві, як ті ластівки до матері:

— Може, вам, мамонько, компреса накласти?

— Може б, ви, мамонько, лягли та спочили?

С у с і д и

(Зітхнули. Покивали головами. І як годиться про такий случай, сказали філософічно)

— А вже, мабуть, спочинемо в комхоза на дачі (на кладовищі).

— Отам уже виспимось вволю.

— Здрастуйте, Тарасовно!

Т а р а с о в н а

(Ледве, через силу підвелась. Привіталася)

— Сідайте, сусідоньки. Хоч і хвора я, хоч і драма в домі, а просю — сідайте. (Дала середульшій хусточку). Дай мені другу хусточку!

С е р е д у л ь ш а

— Мокра ж, як хлющ... Хіба ж отак можна плакати, мамонько?

С у с і д и

(на таке питання всміхнулись, примовивши)

— Гм... А чому й ні?

— Питає.

— Сказано — молоде, зелене...

Т а р а с о в н а

— Не так себе жалько, як їх, моїх діток; що 'дне не спить — мамо, каже, не можу, друге не спить, плаче у подушку тихо, третя, Любуня, як тінь, біля мене всю ніч вистоює... А батькові байдуже: тіка-а-є...

С у с і д и

— Та невже М а л а х і й Минович, сказать би, вже при літах, та на таке діло пустився? Просто не віриться.

Т а р а с о в н а

— Вже у дорогу склався, ось: ціпочок, торбина а сухарями.

С т а р ш а

— Самі й сушили.

Т а р а с о в н а

— Потайки сушив... Оце побіг до виконкому совіцького пашпорта брати... Сьогодні й така.

С у с і д и

— Та куди, хоч і не годиться закудикувати, куди, Тарасовно!

— Не питайте!

С т а р ш а

— Не кажуть.

Т а р а с о в н а

— Не каже, сусідоньки милі. Вже й кум питав, вже й на молебень давала, вже й п'яним напували — не каже...

С у с і д и

(ще більше здивувались)

— Гм... Воно справді — ціпочок. І торбина. Це так, як на прощу йдуть... А може, він говіти налагодився, до ікони якої, абощо?

Т а р а с о в н а

— Де вже йому до ікони, коли сюрприз такий викинув, що паски заборонив був пекти...

— Та що ви кажете?

— Свиням... Крашанок накрасила сито, дак він сви-и-ням... Семий годок отак — нема в домі порадоньки, супокою, семий заступає, а він ще й з дому тіка-а-є... (Та й заголосила).

Д о ч к и

— Ой, ой, мамонько, ой!..

С у с і д и

— Та що ви, Тарасовно! Стямтеся! Мов по мертвому. Хіба ж так можна?

Т а р а с о в н а

— Не можу, сусідоньки, до тями прийти. Лучче б йому вмерти. Щоб я його на той світ виряджала, як оце він тіка не знать і куди... Бо до мертвого хоч порадитися підеш, на хрест той похилишся та й виплачеш горе, а як втече він, куди мені йти? Де його шукати? По яких світах, у яких дорогах... Ні мертвого, ні живого не ви-и-дно...