70

 Я досі не могла звикнути до тиші цього будинку - густа, як вершки, і має запах дитячої олійки, випраної білизни та трохи — мого власного страху...

 Дивно, але я ніколи не уявляла, що повернення з пологового може бути таким тихим. Без пісень, без бабусиних пиріжків, без сварок за ім’я. Просто — я, Максим і... наш син.

Малюк спав. Ледь помітно сопів, губки складені, як у якогось мультяшного кошеняти. І був такий крихітний, такий теплий, такий живий, що я раз по раз схилялась і торкалась його лоба губами. Просто щоб переконатись: він справжній.

Максим стояв біля заштореного вікна, мовчки, в напівтемряві. Світло пробивалось через фіранки і торкалося його плечей. Здавалося, він щось обдумував.

— Про що ти думаєш? — запитала я тихо.

Він обернувся. У нього були темні кола під очима, але навіть втомлений він виглядав... сильним. Надійним. Без того холоду, що був між нами колись давно. Цей Максим — іуже зовсім нший.

— Хочу з тобою поговорити, — сказав він. — Про нього.

Я кивнула.

— Ти згодна з ім"ям Борис?

- Звісно, що так.

- Борис Максимович Шамревський... Звучить. Дякую за сина.

Я бачила, як він повільно дістав з тумбочки якусь папку. Відкрив. Перегорнув кілька сторінок. Його рухи були зосередженими, твердими. І раптом — він розірвав папір.

Я підвелась.
— Що це?
— Контракт, — сказав коротко. — Наш з тобою контракт.

Моє серце стислося.
— Ти... Ти це серйозно? 

- Він більше не потрібен.

Максим підійшов до мене, опустився навколішки. Так просто. Без пафосу. Як чоловік, що нарешті визнав, що йому є що берегти.

Він відкрив маленьку чорну коробочку. У ній лежав перстень. Діамант, схожий на краплю замерзлого світла.

— Я не знаю, як правильно. Але я знаю, що ти — моя дружина. І я хочу, щоб ти це знала.

Я не могла дихати. Мені хотілося сміятись, плакати, втекти кудись чи навпаки — залишитися тут навічно.

Я простягнула руку. Він обережно надів перстень.

— Максиме, — прошепотіла я, — я хочу бути гідною. Не просто... красивою. Не просто матір’ю. А справжньою партнеркою. Я хочу вчитися. Навчитись жити правильно. Для нього. Для нас.

Він підвівся, не відпускаючи моєї руки.

— Курси, навчання, що завгодно. Я тебе підтримаю. У всьому. Але спершу — привітайся з сюрпризом.

У двері постукали. Увійшла жінка в сірій формі. В руках — величезний букет троянд, свіжих, мов тільки з оранжереї. Я обережно взяла квіти та із насолодою вдихнула п"янкий аромат.

- Дякую... - прошепотіла, щасливо позираючи на чоловіка.

- Це ще не все, - лукаво посміхнувся він. Бо відразу ж за жінкою увійшов кур’єр із коробкою. Там був новий планшет, про який я мріяла. А зверху - ще одна коробка, легка, блискуча, з бантом.

— Відкрий, — сказав Максим.

У коробці були ключі.

- Це що?

- Авто. Твоє.

Не випускаючи троянд із рук, я хутко підбігла до вікна. На подвір’ї стояла машина. Кремова, з червоною стрічкою.

- Вона... моя?...- від щастя аж потемніло в очах.

- Ти ще не маєш прав, тому спочатку тебе возитиме водій, - після паузи: - Це буде дівчина.

Зрозумівши, про що йде мова, я озирнулася із докором.

- Ти... ти... - звичайно, він мав на увазі масажиста, але я вже не була тією дурепою, що на початку наших стосунків.

- Але я вже записав тебе на навчання до автошколи, до найкращого інструктора в місті, - мовби він проковтнув натяк. Нічого собі жарти!

- Невже ця машина і справді моя?... - солодка втіха розлилася по моїхгрудях теплом. - Це якась казка. Моя машина... аж не віриться...

-  Спочатку ти маєш навчитися кермувати, а потім будеш їздити, куди забажаєш. Моя дружина повинна мати усе, що найкраще, - легенький доторк до мого плеча. Я мало не заплакала від втіхи.

Але цієї миті завовтузився та заплакав наш малюк. Я відразу ж повернулася в реальність.

Максим випередив мене та вийняв синочка з колиски.

 Ми сіли на дивані, Максим тримав Бориса на колінах, я все ще притискала до себе троянди.

Це була справжня родинна ідилія.

Аж раптом у дверях з’явилась ще одна жінка

Я трохи остовпіла.

Вона була неймовірна красуня, як з обкладинки журналу: смаглява шкіра, підтягнуте тіло, волосся чорне, густе, як ніч у липні. Одягнена просто, але вишукано. На щастя - в очах тепло.

— Я Лейла, — сказала дівчина. — Ваша нова помічниця. Чула, що малюк прокинувся. Дозволите?

Я кивнула, мимоволі відчуваючи, як поруч із нею блідну. Але потім вловила її погляд. У ньому не було зверхності. Лише турбота і впевненість. І я  видихнула спокійно.

Коли Лейла забрала Бориса, Максим турботливо та ніжно обійняв мене за плечі.
— Усе буде добре, Ларисо. Ми вже не ті. Ми одружилися. Ти подарувала мені дитину. 

- І хоча завагітніла за умовами контракту, народила дитину в повноцінній сім"ї...

Я обережно торкнулась обручки. Вперше за увесь цей час — я справді, до глибини всього свого єства повірила, що можу бути щасливою.

Не напоказ.

Не в обмін.

А просто так.

Любі читачі!

Історія завершена. Дякую усім, хто підтримував на шляху її створення - серденька, коментарі.

Запрошую до нового роману: 

https://booknet.ua/book/strashenno-bazhana-b438915