69..

Коли мене доправили до приватного перинатального центру на Печерську, за вікном уже розвиднялося. Київ прокидався, розчиняючи в повітрі шум автомобілів, запахи мокрого асфальту і кави з найближчої кав’ярні.

В машині Максим майже не розмовляв — лише стискав мою руку і час від часу нахилявся, щоб подивитись мені в очі. У його погляді було все — і страх, і любов, і вперта готовність пройти це разом.

— Пані Ларисо, у вас просто відійшли води, — пояснив лікар акушер-гінеколог із лагідними очима. — Розкриття вже є. Думаю, протягом кількох годин усе відбудеться. Спокійно. Ви — в надійних руках.

У пологовій залі пахло лавандою. Приміщення не нагадувало стерильну лікарню — більше схоже було на номер у спа-готелі. Світлі стіни, приглушене освітлення, м’які штори. На столику горів ароматичний дифузор, а з прихованих колонок звучала ніжна інструментальна музика. Усе було створено для того, щоб жінка не боялася — а довірилася процесу.

Мене вклали на широке функціональне ліжко з м’якою опорою для спини. Акушерка — тепла, жіночна, з українською косою до пояса, у вишитій довгій сукні та білій хустині — лагідно погладила мене по руці:

— Ви добре дихаєте, молодчинка. Іще трохи. Зовсім трохи.

Максим стояв поруч. Він змінив піджак на стерильний халат, поверх волосся натягнув смішну блакитну шапочку й навіть одягнув маску, хоча в ній постійно запотівали окуляри. Але найголовніше — він не відпускав моєї руки ні на хвилину.

— Я тут, кохана. Я поруч, — шепотів мені на вухо. — Я пишаюся тобою. Дихай разом зі мною. Раз… два… ти справжня героїня.

Перейми були ритмічні, вже без паніки, як удома. Я зосередилася на подиху, на своєму тілі, яке відгукувалося на кожну хвилю болю — не супротивом, а силою. Щось первісне і прекрасне пробудилося в мені — здатність народжувати.

І ось — прийшов той момент.

— Пані Ларисо, потужтесь, — спокійно сказала акушерка. — Ви чудово йдете.

Максим обережно витер моє чоло, не зводячи з мене очей.

— Я з тобою. Ще трішки. Ми вже зовсім поряд.

І справді — невдовзі залу заповнив перший голосний крик нового життя. Гучний, пронизливий — перший подих нашого сина.

Я не одразу зрозуміла, що це вже все. Що ЦЕ відбулося. Що цей маленький, зморщений, гарячий хлопчик, який корчить личко — наш.

Мені поклали його на груди. Шкіра малюка була волога, пахла… світом. Як весняна ніч після дощу. Він поворушив губами, шукаючи груди, і я розплакалася.

— Він… наш… — прошепотіла я, щоками текли сльози.

— Ларисо, подивись на нього, — сказав Максим. — Це… це просто диво.

Його очі блищали. Він обережно взяв сина на руки, наче тримав коштовність. Обійшов кімнату й підійшов до вікна, де вже сходило сонце над Хрещатиком.

— Вигляд — на мільйон. Та й син — весь у  мене, — посміхнувся він, погойдуючи дитину. — Ми назвемо його Борисом. На честь мого батька.

— Добре, — кивнула я. — А наступну… дівчинку… назвемо, як я захочу.

— Без сумніву, — усміхнувся Максим. — Але давай спершу трохи відпочинемо…

Я знову лягла, повністю знесилена. Але це була солодка втома — як після танцю до ранку, як після великої перемоги. Максим нахилився й поцілував мене в лоб.

— Ти — неймовірна. Я тебе кохаю.

— І я тебе, — прошепотіла я.

І вже за кілька хвилин заснула — з відчуттям повного щастя, уперше в житті.

Любі читачі! Якщо сподобалася історія і ви хочете підтримати автора, будь ласка, придбайте будь-яку іншу мою книгу - на моїй сторінці.

ДЯКУЮ ВАМ :)