68.

Любов до Арсена згасла в моєму серці остаточно — так само, як колись покинули мій живіт ті уявні колібрі, що, здавалося, літали там, коли я була в нього "закохана". Їм на зміну прийшли інші істоти — трепетні, легкі, як метелики. І, мабуть, саме так усе й повинно було бути, згідно з якимось вселенським Дао кохання.

Як виявилось згодом, мій колишній масажист — той самий чарівний Арсен із «легким акцентом» і звабливими очима — був ніяким не сином шейха. Насправді, він виявився вправним аферистом, який роками змінював документи, особистості, імітував мови й створював навколо себе ілюзію розкоші. Його арештували, звинувативши в шахрайстві, й тепер він сидів у Києві, чекаючи на вирок.

А ось організаторкою всього цього диявольського спектаклю була — звісно ж — Катерина, моя свекруха. Але не став її карати. Він просто… пожалів.

— Зрештою, вона мені як мати, — сказав він якось увечері, коли я малювала дельфінів синіми акварелями на полотні, стоячи босоніж у затишній кімнаті з видом на весняний Київ. — І, як би там не було, батьків не судять.

Я нічого не відповіла. У той момент я більше зосереджувалась на мазках — і саме тоді Максим зайшов до кімнати, тихо, майже нечутно.

— Все, Ларисо, — сказав він спокійно. — Відтепер моя мачуха не заподіє зла ні тобі, ні мені.

Я зупинилась. Пензлик у руці застиг, крапля фарби впала на білий килим.

— А що ти з нею зробив? — обернулась я, не приховуючи тривоги. Попри все, я не бажала Катерині зла. У її холодній жорстокості була своя причина — самотність та зажерливість. І я не хотіла, щоб Максим мав на серці тягар помсти.

— Я видав її заміж. Примусово. Ось і усе покарання,— злегка посміхнувся він.

— Що?.. — я здивовано кліпнула. — Примусово?

— Так, усе згідно із заповітом. Вона втрачала всі права на статки, якщо - або вийде заміж, або якщо в мене народиться дитина. А тепер — і те, й інше.

— І хто ж той обранець? — я злегка підняла брову.

— Колишній фінансовий управляючий нашої родини, — знизав плечима Максим. — Людина не з бідних, розсудлива. До того ж — старий холостяк.

— І що, вона погодилася?

— Не з першого разу. Але коли побачила, що в неї вибору немає — здалася. Я не хотів з нею боротись. Я хотів завершити цю справу по-тихому.

— І ти дав їй хоч щось? 

— Авжеж. Їм подарували затишний дім у Харкові, записали певну суму на рахунок, і пакет акцій — незначний, але пристойний. Вони вже вирушили туди на постійне місце проживання. Сумніваюсь, що моя мачуха колись повернеться.

Я мовчки кивнула. Це було схоже на справедливість — не гнівну, а розсудливу. Зрілу.

Це трапилося на День святого Валентина.

 А тепер — уже пахла весна.

— Ой… здається… почалось… — прошепотіла я, лежачи на боці, обхопивши подушку. Збоку долинало глибоке, рівне хропіння Максима. Я глянула на годинник — п’ята ранку.

— Що? — миттєво схопився він, ніби хтось натиснув тривожну кнопку. — Що таке?

— Не панікуй, — прошепотіла я, намагаючись заспокоїти себе більше, ніж його. — Просто потягнуло низ живота. Може, це нічого. А може… це воно.

- Як ж казав, тобі потрібно відпочивати.

Максим сів, запустив пальці в розпатлане волосся, із докором глянув на мене. Потім — на мої ноги. І в ту ж мить…

Я відчула, як щось тепле й вологе раптом зірвалося зсередини й розлилося піді мною по постілі. Серце застрибало в грудях, у голові — гул.

— Максиме! Води! Я… це вже… це почалось! — заволала я, втрачаючи контроль над тілом.

Він спробував стрибнути з ліжка, але зачепив ковдру, впав, а тоді — знову піднявся й схопив телефон.

— Алло! Швидку, терміново! Адреса... Моя дружина народжує! Швидше, будь ласка!

Я лежала на ліжку, налякана, не сміючи й глянути між ноги, а в голові роїлись безладні думки: А якщо там уже видно голівку? А якщо я все роблю неправильно? А якщо…

Уся теорія, яку я ретельно вивчала перед пологами, кудись зникла. Жодна вправа з дихання, жодне «прийми біль, розчинись у ньому» не допомагало. Я панікувала — по-справжньому, вперше в житті.

— Все буде добре, Ларисо, чуєш? — Максим сів поряд, узяв мене за руку, гладив по голові. — Я з тобою. До кінця.

Я кивнула, відчуваючи, як сльози — не болю, а вдячності — змішуються з потом на скронях. Так, тепер починається справжнє. Але з ним — мені не страшно.