67.

Квітень видався незвично теплим. Сніг зійшов ще у березні, а тепер на деревах уже тріпотіло молоде зелене листя, газони навколо багатоповерхівок укрилися травою, а в повітрі пахло нагрітою землею й пилком.

Ми вже більше місяця не кохались — лікар заборонив будь-яке інтимне навантаження. Занадто великий термін, усе могло бути ризиковано. Але я час від часу тішила Максима, бо знаю, як воно буває. Місяць — другий без ніжності, і людина починає шукати тепло деінде. А я хотіла, щоб йому було добре зі мною — навіть у цьому вразливому стані.

Було ще зовсім рано, не пізніше шостої. Ми з Максимом спали в одному ліжку, затишно притиснувшись одне до одного. Я вже навіть почала дрімати, як раптом різкий поштовх десь усередині живота змусив мене скрикнути.

— Що таке? — Максим аж підскочив, одразу відкрив очі. У нього останнім часом сон був чутливий, ніби то він, а не я, виношував нашу дитину.

— Та нічого… Здається, просто різко штовхнулось. Може, гази, — пробурмотіла я, підкладаючи руку під живіт. — Часом буває.

Я знову вляглася, пригорнувшись до його теплого плеча. Але заснути вже не змогла — щось у тілі змінилось. Тихе, ще нечітке відчуття лоскоту внизу живота ставало ритмічним. І от уже не здавалося — точно щось почалось.

— Ой… — я розплющила очі ширше й потяглася до попереку. — Здається, це не просто...

— Викликати лікаря? 

— Та ще ж є днів п’ять… — я глянула на екран телефону, де світилася дата. — Може, я вчора забагато на м’ячі тренувалася. Або погода така…

— Тоді спимо далі, — чоловік поцілував мене в щоку, й перекинувся на інший бік. — Тобі потрібно багато сил... відпочивай... ще зарано...

Я полоскотала його за вухо, потім поцілувала в шию.

 - Ну-ну, не дражнися, - пробурмотів він.

Але я не відступала, погладила його по плечах, по животі...

Звісно, далі спати Шамранський уже не міг. Важко зітхнув, перевернувся й вхопив мене в обійми.

 — Щойно народиш... ми знову повернемось до приватних обідів у ресторанах, - збуджено промуркотів він. - А ще — можемо махнути кудись на тиждень-два. Наприклад, в Індію. Але без масажистів. І не проси.

Від такого недолугого жарту я аж пирхнула сміхом.

— Не нагадуй. Наче я не пам’ятаю, чим це все закінчилось… Хоча ти дивовижно спокійний. Мабуть, я б так не змогла...

 — Я не тримаю зла, - його губи ніжно торкнулися моїх грудей. - Тим більше, ти моя дружина, й поклялася мені у вірності, - голос звучав грайливо.

- Знову жартуєш?

- Невже про таке можна жартувати?

— Якби я була чоловіком… я не знаю, чи змогла б пробачити. Це ж… якось воно... я досі відчуваю провину...

— Яку ще провину? - його пальці ніжно погладжували живіт та стегна. - Досить уже смикати дракона за хвоста, бо я не хочу все життя оглядатись на те, що вже позаду. Для мене головне, щоб ти була поряд.

Я тихо зітхнула. Це було не просто романтично — це було дуже по-дорослому. Якось із віком я почала цінувати саме це — не гучні зізнання, не букети до стелі, а отаку просту, виважену, мовчазну відданість.

— Я тебе люблю, — прошепотіла я, сховавши обличчя в його ключиці. — За все. І навіть більше.

— Знаю, — усміхнувся він.

Малюк тим часом знову штовхнувся, цього разу легше. Наче нагадував: «Я тут. Не сваріться. Чекаю».

Ми ще кілька хвилин лежали мовчки. І раптом — я відчула нову хвилю болю. Не різку, але вже стабільну. Пульсуючу. І десь у глибині себе зрозуміла — все станеться сьогодні. Саме сьогодні.

Але казати Максимові поки що не хотілося. Хотілося ще трохи затримати цей момент — коли ми ще тільки «двох із половиною». Коли ще нічого не болить остаточно. Коли світ — це його рука на моєму животі. Коли ми ніжимося у ліжку, як молодята.

І я притислася до нього ще ближче. Бо від завтра — усе зміниться.