66.

Коли мій живіт округлився — десь на шостому місяці, не приховаєш, — Камілла нарешті привезла довгоочікуване весільне плаття. Шили його на замовлення у Мілані, в ательє, де одягають телеведучих, актрис і ще кількох жінок, які, як кажуть, «живуть у стрічці Vogue».

Сукня була білосніжна, з об’ємною спідницею, нашитою шарами мережива, як хмари у липневому небі. Але найефектнішим був виріз — такий, що спина лишалась повністю відкритою, а шов йшов аж до місця, де в нормі закінчуються думки про пристойність. Щоб це якось врегулювати, Камілла замовила спеціальні бікіні, у яких замість гумки була тонюсінька прозора стрічка, всіяна дрібнесенькими діамантами, що мерехтіли як роса, а все найголовніше прикривав невеликий пухнастий помпончик — білий, як зефір.

Коли я вперше побачила себе в дзеркалі — у цьому ніжному, дивному, зухвалому образі — мені навіть стало ніяково. Але водночас… ну, я собі подобалася. Справді. Вагітна, але при цьому — зваблива. Ліф сукні був оздоблений дрібними перлинами та блискітками, пришитими вручну. А ще — розкішна вишивка срібною ниткою по краях, яку, за словами Камілли, вишивали вручну десь в Еміратах.

— Стоїш, як принцеса, — сказала Тетяна, моя кума й таки, як виявилося, найкраща подруга, поправляючи в моїх вухаха сережки. — Але не з тих, що чекають на принца, а з тих, що самі вирішують, кого любити.

— Ха, — усміхнулась я. — Просто в мене гарний стиліст.

Юрко, той самий, що робив зачіску, саме вкладав локони, щедро поливаючи їх якимось французьким спреєм із запахом зеленого чаю й щастя.

— Я, звісно, не дизайнер, — Камілла прискіпливо оглядала мене з усіх боків, — але цей бантик над животиком — то був геніальний хід. Поглянь, як він підкреслює твій стан.

— Тобто ти хочеш сказати — «животатість»?

— Ха-ха. Саме так. Але стильну животатість. До речі, для фотографій це буде просто вау.

— Ще скажи, що всі ці бантики — виключно для папараці, — пирснула Тетяна.

— Ну, вибач, але хтось має думати про візуальний контент, — з усмішкою відповіла Камілла.

— Я б теж носила такий бант, — додала Тетяна. — Якби там був малюк від такого чоловіка, як твій… ну, як його…

— Максим, він же олігарх,— вдавано зітхнула я. — І він точно мій.

— Але, будь ласка, не розслабляйся. Бо навіть самі врівноважені подруги іноді втрачають контроль біля таких чоловіків.

— Ну-ну, — я грайливо погрозила їй пальцем.

Саме в цю мить двері відчинились, і в кімнату зайшов Шамранський. У руках — букет гладіолусів. Великих, червоних, як серпневе небо. Я аж здивувалась.

— Це ж зима, звідки ти їх дістав?

— Замовив, — відповів він спокійно. — Я ж пам’ятаю, що ти любиш саме ці квіти.

— Та ти ненормальний… — я посміхнулась, але десь у середині щось защеміло. Від ніжності.

Весілля було — як у кіно. Лунала мелодія Мендельсона, за вікнами мчав кортеж з білими стрічками, шампанське лилося рікою, у повітрі пахло мандаринами, трояндами та шоколадом. Гості плескали, кричали «Гірко!», викидали серця з серветок у повітря, і навіть офіціанти посміхалися щиро.

Що найважливіше...

Максим запросив навіть моїх батьків — заради мене. Вони вперше були в такому ресторані, де між стравами подавали сорбети, а назви десертів звучали, як імена німецьких княгинь. Я бачила, як мама дивилася на келих із шампанським, трохи здивовано, трохи зневажливо.

Під час танців вона підійшла до мене і нахилилася до вуха:

— Гарно тут, звісно. Але от їсти нічого нормального нема. Картоплі смаженої хоч би трохи, чи огірочків квашених… І горілка якась — не така. Я геть не сп"яніла...

— Мам, — прошепотіла я. — Це не горілка, а італійський граппа.

— А, ну от. А краще б усі пили міцний самогон із цукру. А то, бач, і батькові твоєму щось теж не весело…

Я поглянула на батька — той дійсно сидів трохи похнюплений, ліниво ковзаючи ложкою по тарілці з тартаром.

— Зараз усе буде, — пообіцяв Максим, підслухавши нашу розмову. Він кивнув офіціанту, і вже за пів години перед татом стояв графинчик з трохи мутнуватим, але міцним і рідним напоєм, а перед мамою — гарна тарілка з хрусткою картоплею по-селянськи, із часничком та шкварками.

Батьки засяяли, як діти. І я зрозуміла — оце і є щастя. Не в люстрах, не в вишивках, не в перлах. А в людях, що поруч. У квітах, знайдених узимку. У картоплі, яка з’являється за першої потреби. У тому, що життя — це коли всі твої рідні отримують те, що їм по-справжньому потрібно.