65.

Минув місяць — і я нарешті почала більш-менш приходити до тями після всього, що зі мною трапилося. Ніби прокинулася після довгого й страшного сну. Перші тижні мого життя в маєтку були схожі на перебування в якомусь санаторному номері класу люкс: все навколо блищало стерильністю, пахло цитрусами й лавандою, а моє тіло — хоч і ще злегка зранене — повільно, але впевнено поверталося до життя.

 Дорогий приватний лікар, якого знайшов Максим, склав детальний план мого відновлення: до мого розпорядження залучили цілий медичний штат: дієтолог —  Таміла, з ідеальними бровами й кольє з бірюзи — особисто стежила за кожним мілілітром випитої мною води, щоранку приносила мені склянку свіжовичавленого соку з граната та "антистресову вівсянку"; масажист — кремезний іспанець Рафаель — щодня розминав моє тіло від кінчиків пальців ніг до вух та лоба, наче я не дівчина, а крихкий фаянсовий сервіз; психологиня Ангеліна розмовляла зі мною тихо, з довгими паузами, й носила шарфики, які пахли ладаном; арт-терапевтка Світлана приносила фарби, пастелі, сухоцвіти й пропонувала «малювати свої почуття», а ще — мовчати стільки, скільки захочеться; особистий тренер з тілесних практик і йоги Інокентій, який носив білий лляний костюм та купу амулетів, увесь час розповідав про сакральну геометрію жіночого тіла, а потім садив мене в асани та слідкував за диханням.

 За особливим розкладом, до моєї кімнати заходила медсестра в ліловому халаті — пані Міла. Вона прикладала до мого зап’ястя електронний датчик, міряла пульс, тиск і температуру, перевіряла колір мого обличчя та брала різні аналізи.

Я дихала ефірними маслами, приймала лавандові ванни, слухала спеціальні медитативні треки — у навушниках із золотим логотипом, які мені особисто замовив Шамранський.

 Я майже ні з ким не говорила. Споглядала природу, прогулювалася, читала, дивилася серіали...

 І що найдивніше — мені було в цьому добре. Уперше за довгий час я нікуди не спішила, ні про що не турбувалася.

Одного вечора, коли захід сонця м’яко огортав кімнату золотим серпанком, а за вікном, десь далеко, шумів літній вітер, Максим сів поруч на край дивану. Він був одягнений просто — темні джинси, біла сорочка, злегка розстібнута на грудях, і босі ноги. Але навіть так — він виглядав як чоловік, здатний купити півсвіту. Але зараз його цікавила тільки я.

— Ларисо, — почав він спокійно, — я все знаю і все тобі пробачаю. Абсолютно все. І навіть те, чого ти, можливо, не наважилася мені розповісти.

Я затремтіла. Від сорому, від радості, від незбагненного полегшення. І, здається, знову почервоніла, як школярка на першому побаченні. Збентежено опустила погляд, стиснула пальці.

— І я повторюю свою пропозицію, — він нідно взяв мою руку в свою. — Виходь за мене заміж.

Я, не стримавшись, повільно опустилася на коліна — так, як це вже ставалося не раз. Але цього разу — не від страху чи благання. А з любові.

— Так, — прошепотіла я, — я погоджуюся. Колись ти мене врятував.... І потім знову... Ще й тому ти для мене найважливіший чоловік у всьому світі. І я тебе кохаю. Не за гроші. Не за владу. А просто… тому що не можу інакше. Я хочу носити твоїх дітей. Не одну дитину. Багато. Я хочу створити з тобою справжню родину.

На мить він завмер, а потім, мов герой із казки, підхопив мене на руки, обійняв і закрутив по кімнаті. Його сміх був дзвінкий і щирий.

— Звісно, так воно і буде, — вигукнув мій справжній майбутній чоловік. — Я зроблю для тебе все. І більше. І краще. У нас із тобою буде інше життя.

Я притулилась щокою до його грудей. І подумала, що все у нас з ним справді вийшло… навиворіт. Спочатку — порятунок, контракт, дитина. Потім — зрада, розчарування, обман, жахітті — лікування. І тільки тепер — щастя. Але хіба є в цьому щось погане? Життя воно таке, буває всякого.

А справжнє щастя — коли ти знаєш, кого тримаєш за руку.