64.

 Прокинувшись в черговий раз, я раптом відчула, що щось відбувається не так. Щось неправильне. Неначе сама реальність зрушилась зі своєї осі.

Я відчула на тілі чужі, холодні руки. Розплющивши очі, побачила — то був Леонід. Його пальці знімали з мене простирадла, якими я була зв’язана, а потім — неквапливо, з огидною зосередженістю — почав стягувати з мене одяг.

— Ти що робиш? — прошипіла я й, з останніх сил ударивши ногою, влучила йому просто в пах.

Це була помилка.

Якби в мені залишилося трохи більше ясності (але де її було взяти, після всього?), я могла б прикинутися безпорадною, дочекатись моменту — і втекти. Я ж мала б здогадатися, що чудес не буде. Але досі — всередині — ще жевріло те наївне, дитяче: «А раптом?»

Тупа безвихідь. Ступор. Безпорадність перед абсурдністю всього, що зі мною коїлось. Я могла б ще в машині вирвати кермо, напасти, втекти — нехай навіть зламати себе, але уникнути цього. Уникнути стану речі. Ляльки. Живої, прив’язаної, кинутoї напризволяще.

Аби ж я знала...

Леонід заревів, як звір, не стільки від болю, як від люті. Зірвав із мене рештки одягу, схопив за руки, швидко зв’язав зап’ястки й прикріпив  до залізної решітки в узголів’ї ліжка. Дихав важко, слина блищала в кутиках його рота.

— Тепер я покажу тобі, що буває, коли перечиш, — пробурмотів, уже зриваючи з себе одяг.

Я закричала так, як кричать ті, хто вже нічого не чекає, але все ще хоче жити. Закричала — і плечі виболено зсунулись, голова повисла вниз.

— Сама винна, — сказав він, і заштовхав у рот брудну ганчірку.

Я захлиналась від огиди й жаху, сльози котилися по обличчю. Я вже не могла кричати — лише хрипіти, задихаючись, б’ючись об ремені, що тримали моє тіло.

Він наближався. В очах його не було нічого — порожнеча, голод, і щось потойбічне. Я розуміла: це край. Мене зараз зламають назавжди.

Я заплющила очі. В уяві — обличчя ненародженої дитини. Той, хто ще не з’явився на світ, але вже жив у мені. Мій янгол.

«Маленький, чуєш мене? Прости, що не вберегла. Я тебе люблю. Я завжди з тобою. Я зроблю все, щоб залишитися. Але, будь ласка — допоможи мені. Ти ще чистий, світлий, ти — мій зв’язок із небом. Поклич для нас захист, я благаю!»

Його руки торкнулися мого живота. Льодяні пальці повзли нижче…

І тоді — наче небо розірвалося. Глухий гуркіт.

— Стояти! Руки за голову!

Усе стало відбуватись у прискореному режимі: топіт, зойк, хтось закричав — можливо, він сам, а може — хтось із тих, хто вбіг.

Удар. Гупання тіла об підлогу. Ревіння. А потім — тиша.

Мене рвало судомами, я кашляла, смикалася, не вірячи, що все скінчилось. Повітря раптом стало таким реальним, що в легенях почало пекти. І я, виснажена, розпатлана, вся — в гіркому поту і страху — провалилася в темряву. Але вже не в безодню. А в щось, що нагадувало обійми.

Розплющивши очі, я побачила перед собою справжній штурм. По лікарняній підлозі вже валявся мій мучитель — зламаний, збитий, придавлений. Двоє кремезних чоловіків у тактичних балаклавах тримали його, прицільно тиснучи ногами на живіт і шию, ще один бив кийком без розбору — по руках, ногах, спині. У повітрі стояв глухий гуркіт, запах поту, ліків і крові.

Двоє інших спецпризначенців стояли біля дверей, мовчазні, застиглі, з автоматами напоготові. Все виглядало як епізод з фільму про війну — тільки замість терористів у них під ногами корчився збоченець у халаті.

Але попри все це я все ще лежала прив’язана, напівоголена, безпомічна. Жоден із них навіть не глянув у мій бік. Я була нічим — плямою, жертвою, рваною тканиною під ногами чужої війни.

Сором, такий сильний, що палив обличчя, затоплював горло. Я мимоволі відвела погляд, хотіла зникнути, розчинитися. Та саме в цю мить двері відчинились із новим грюкотом, і у палату увірвався ще один чоловік — без шолома, без маски, без зброї. У його обличчі було щось знайоме, дороге, неймовірне…

Це був Максим.

Він зупинився на мить, побачивши все, що коїлося в кімнаті — кров, лахміття, мій вигляд. І в його очах спалахнуло щось між жахом, болем і люттю.

— Ларисо! — вже за мить він кинувся до мене, відкидаючи вбік руки одного з бійців, які намагались його зупинити. — Я тебе знайшов.

Його пальці тремтіли, коли знімали кляп із мого рота, коли розв’язували мої руки. З якою ніжністю він закутував мене в лікарняну ковдру, ніби я була немовлям, яке він боявся знову втратити. Мене, зіщулену, безформну, — підняв легко, мов пір’їну, і виніс з цієї зловісної палати, не озираючись.

У машині було тепло. На мені — махрова піжама, вовняні шкарпетки, поверх — біла кроляча шубка, занадто розкішна для такого мого стану, та все ж вона огортала тіло ласкою. Але я все одно тремтіла — від утоми, від холоду, від сорому й радості водночас. У голові крутилися обірвані думки: «живу», «він тут», «я жива…»

Хотілося щось сказати — подякувати, плакати, визнати провину — та жодне слово не злітало з вуст. Бо пам’ятала: я винна перед цим чоловіком.

В автівці Шамранський ніжно тримав мене за плечі, не сидів осторонь, як  Арсен — зневажливо і відсторонено. Максим був поруч. Повністю. Фізично й емоційно.

— Ларисо… Я шукав тебе, як божевільний. Мене мало не розірвало… Я думав, що втратив тебе назавжди, — говорив він, стиха, поки ми повільно їхали нічним Києвом (чи це було інше місто? я вже не розрізняла), — Я ледь не збожеволів. Але Прасковія… ця жінка… Я віддав їй мільйон. І віддав би все, тільки щоб знайти тебе. Що ж ти наробила, моя наївна, безрозсудна, горда дурепо?..

Я не сміла вимовити навіть звуку. Лише сльози текли по щоках — важкі, гарячі. Німі свідки мого каяття. Чи знав він, що я накоїла? Чи здогадувався, наскільки я впала — в моральному сенсі? Та мені вже було все одно. Головне — я вижила. Я зможу дотримати обіцянку, дану дитині: бути з малюком, захистити, не залишити.

І якщо для цього мені доведеться благати, принижуватись, стати нянькою, служницею, куховаркою — я погоджусь. Я навіть ляжу до ніг Шамревського, я поцілую його сліди на підлозі, тільки б він дозволив мені бути поруч. Лише б я змогла виховати нашу дитину. Лише б…