63.

— Послухайте, Євгене Степановичу… — я навіть не знала, до кого саме звертаюсь, просто вчепилася в це ім’я, мов у гачок, — я тут… я тут незаконно.

— Що? — чооловік здивовано примружився, нахиливши голову набік, наче не почув чи прикинувся.

— Випустіть мене. Я заплачу. Благаю, дуже Вас прошу! — закричала я йому просто у вухо. З мого горла зірвався дикий, розпачливий крик. Від луни у вузькій палаті заклало вуха.

— Мовчати! — раптом гаркнув старий. — Стули пельку, бо накажу знову зв’язати.

— Не треба. Не треба, будь ласка. Я ж нормальна, здорова, — затремтіла я, вловивши кожною клітинкою тіла знайомий присмак насильства.

Я наївно сподівалась, що мені дадуть бодай кілька хвилин розмови з лікарем. Що я зможу пояснити, довести, викликати жалість чи бодай інтерес. Але він навіть не відповів. Його зморщена рука несподівано метнулася до кишені халата. Мить — і холодний метал голки вп’явся в моє стегно. Я скрикнула, але вже не мала сили пручатись.

Морок, теплий і важкий, знову накрив мене з головою. Свідомість зсувалась, немов пісок між пальцями. Я пірнула у темряву, мов у глибоку воду.

Наступного разу я розплющила очі від чийогось дихання — вологого, гнилуватого, надто близького. Наді мною стояв той самий проклятий Льоня.

— О, прокинулась… — пробурмотів він, озираючись навколо так, ніби боявся бути спійманим. Його очі блищали — не від турботи, а від хвилювання. — Хочеш, я тебе звільню?

— Ага… — ледве прошепотіла я, майже не тямлячи себе. — Хочу…

— Тоді… — він нахилився ще ближче, його обличчя стало схожим на обличчя голодного пса. — Пообіцяй, що будеш… ну, як це… слухняна. Покірна. І нікому нічого не скажеш. Я тобі, натомість, принесу цукерки. А ще — може, навіть ковдру… або гаряче молоко.

— Що… що ти хочеш взамін? — пробелькотіла я, ніби крізь туман. Мій розум повільно відновлювався після наркотику, але тіло ще не слухалось.

— А то… — його щербата усмішка була огидною. — Я тебе трохи відв’яжу… а потім — любитиму. Добровільно. Бо мені інакше — не виходить. Ти повинна сама захотіти. Бо… ну, інакше я не зможу. Але ж цукерки будуть. І, якщо ти будеш чемна — навіть без уколу обійдемось. По руках?

— Іди до біса… — прошипіла я, зібравши всі сили. Я сіпнулась, але ремені тримали міцно, глибоко врізались у зап’ястки.

— Ну… — його погляд став ще холоднішим. — Значить, ти хочеш, щоб я все ж таки вколов тебе? Ну що ж… твій вибір.

— ДОПОМОЖІТЬ!!! — закричала я, тремтячи всім тілом, силкуючись розірвати пута, вирватись, хоч щось змінити. Але відповіддю був тільки скрип пружин і байдужий бетон стін.

— От і добре… — не вагаючись, він знову встромив голку в моє тіло.

Цього разу сон накрив мене миттєво, як кам’яна хвиля. Темрява поглинула мене цього разу ще глибше. Але в цій темряві було хоч щось подібне до спокою. Тимчасове забуття. Відмова від болю, страху й сорому.

Я вже не знала, день на дворі чи ніч. Годинник у моїй голові зламався. Я жила між сном і маренням. Інколи мене годували — щось безбарвне, тепле. Потім — укол. І знову тиша. І темрява. І тільки всередині мене, десь у найдальшому куточку, ще жевріла одна думка: я маю вижити. Я мушу вибратись звідси. Я більше не буду такою легковажною, як раніше.

Мене починало трусити ще до того, як я прокидалась. Наче тіло пам’ятало — щось буде. Піт збирався під лопатками, у сні я крутилась, борсалась, намагаючись втекти, хоч ноги вгрузали в липку, невидиму багнюку. Постіль підо мною була сирою, мов болото, що всмоктало в себе всі мої страхи.

І сни - жахіття.

Цього разу я бігла.

Спершу — полем. Сухим, чорно-золотим, де соняхи згоріли до самого серця, і тепер схиляли обвуглені голови, наче шептали мені в спину: «Тобі не втекти».

А я таки бігла — босими ногами, крізь пил, крізь попіл, крізь саму себе. Попереду — стара хата. Наш двір. Крізь фіранку у вікні просвічувала мама, що чистила картоплю. У неї не було обличчя — тільки стиснуті губи. І татова рука, велика, шорстка, тягла мене в темряву, у підвал. Я пручалась, кричала — але голос кудись зник. Мене ніхто не чув. А може, просто не хотіли слухати.

І тоді все зламалось.

Сон перейшов у іншу площину. Площа — дзеркальна, як ожеледиця, небо — як розплавлене золото, а посеред усього — він. Максим.

Він їхав верхи на білому єдинорозі, мов з дитячого марення, але водночас живий, справжній. Його волосся розвіював вітер, а очі були ті самі, що тоді, біля краю даху: повні болю, рішучості, і… тиші. В його погляді можна було заховатись, як у пледі. Він простягнув до мене руку.

— Ларисо… Я прийшов.

— Але я ж… я погана… брудна… поламана…

— Ти жива. Цього досить. Далі — я.

Я ступила на копито єдинорога, відчуваючи, як шкіра під пальцями — тепла, пульсуюча. Він підсадив мене, обхопив за талію — обережно, мов боявся зламати. Ми летіли над залізничними коліями, над дахами лікарень, над усім тим, де я втрачала себе, покроково, день за днем. А його рука тримала мене — сильно, мов обіцянка.

Аж раптом усе знову змінилось.

Розплющила очі.

Я лежу на ліжку, зв’язана, і чую, як дихає той огидний Льоня. Його голос липне до мене, мов слиз:

— А цукерочку не забудь… Дай мені, і я тебе врятую…

Я закричала, щосили. У двері вбігла фельдшерка.

- Я за тобою наглядаю... - почула звернене до Льоні. Дихати стало легше.