62.

— Леоніде! Та що ти знову твориш, га? Забирайся геть, мерщій, — пролунало обурено й різко, як удар дзвону. — Безсоромник. І штани підтягни, ганчірка невипрана.

Голос належав жінці з втомленим, але сильним тембром — з тих, що звик командувати, навіть коли світ валиться під ноги. Я перевела погляд - у дверях стояла фельдшерка: років п’ятдесяти, з крутими стегнами, в блідому медичному халаті, який давно втратив колір і форму. Волосся — рудувате, зав’язане у вузол, обличчя — вкрите зморшками, але в очах — вогонь, як у жінки, що багато бачила, але ще не здалася.

Леонід, розгублений і вже без попереднього нахабства, пробурмотів:

— Ну Пашо… я ж… та нічого такого…

— Марш, я сказала!

Він, сопучи, потягнувся до штанів, щось невиразно бубонів, дриґнув плечима й вийшов з палати. Його важкі кроки стугоніли по старому дощатому паркету, як удари молота по кришці труни.

Щойно двері грюкнули за ним, я не втрималась — і мене таки вирвало. Гостра хвиля нудоти накрила миттєво, й наступної миті ліжко, подушка, нічна сорочка — все було залите кислотою й соромом.

— Ой, лишенько... — знову той самий голос, уже не такий гнівний, а швидше втомлений, ніби вона бачила подібне не вперше. — І що ж мені з тобою, бідолашною, робити тепер? Знову звати цього йолопа Леоніда?

— Ні… тільки не він… — прошепотіла я крізь сором і слабкість. Я не знала, куди подіти погляд — чи в підлогу, чи в стелю, чи втекти в себе.

— Хм… — жінка пирхнула. — От чесно, з нашими пацієнтами й не таке бувало, але з вами, нормальними, — важче. Ще трохи, і сама піду на пенсію. Досить із мене цього цирку.

Вона підійшла до мене, важко зітхнула, відв’язала ремені, що стискали мої руки й ноги, допомогла сісти. Її пальці були міцні, грубуваті, але дбайливі.

— Тримай, витри обличчя. — Подала мені старенький рушник, потертий, але чистий. — Що ж ти тут забула, мала? На вигляд — нормальна, гарненька дівчина… І раптом — психлікарня. З батьками посварилась? Чи хлопець кинув?

Я ледь похитала головою. Спробувала зібратись із думками, але в голові був хаос — кожна думка перечіплялася об іншу. І слова, що зірвалися з язика, більше скидалися на марення:

— Ви не повірите… Мене сюди поклала свекруха. Ну… не справжня мати чоловіка, а… жінка, яка… яка любить його батька. Тобто, не батька… Це Катерина. А чоловік — це її син, але він не зовсім її син… чи не зовсім мій… Тобто Арсен — це її коханець, і мій теж… А Максим — це він… він і я… ми зробили дитину… і він написав, що заплатить, але потім… потім зник…

Жінка слухала мене з виразом, що балансував між здивуванням і професійною витримкою. Погляд у неї був прямий, як промінь ліхтаря.

— Стривай. Тобто тебе зґвалтували, і ти тому хотіла… ну, ти знаєш…

— Та ні… зовсім ні… — я намагалася схопитися за думку, як за соломинку. — Розумієте, він… Арсен, він написав, що помре, якщо я не вийду за нього. Я прийшла, а він замість стрибнути з даху… впав на коліна, подарував квіти й перстень. А потім… потім привіз мене сюди.

— Я нічого не зрозуміла, — чесно сказала жінка, але без осуду. — Але схоже, ти не психічно хвора. У тебе просто… дуже заплутане життя.

Я хотіла щось додати, але в цей момент двері знову скрипнули, і в палату зайшов старий.

Він був зморшкуватий, зі згорбленою спиною, у старій в’язаній кофті й темних штанях. На вигляд — дідусь із лавки біля під’їзду. Але очі… очі були холодні, сірі, з тією пустотою, в якій не було співчуття.

— О, знову ти… — прошепотіла фельдшерка. — Ну що ж, тепер усе стане ще цікавіше.

Я ще не знала, хто він. Але вже встигла відчути, що цей дід — не просто випадковий гість. Як потім виявилося, він був із Катериною заодно.

— Параско Омелянівно, а що це ви тут розговорилися з пацієнткою? Ви хто — психолог? — прохрипів дід, насупившись і смішно кліпаючи бляклими очима, в яких бракувало вій. — Ви ж добре знаєте: заборонено. І до того ж — розв’язали її. Це вже серйозне порушення правил внутрішнього розпорядку.

— Але ж ви самі бачите… — жінка показала на мої забруднені речі, в яких я сиділа, мокра, принижена. — Їй було зле. А Леонід… ну, ви ж пам’ятаєте, Євгене Степановичу, я ж говорила вам — про оту його непристойну, огидну схильність? А тут — молода дівчина, сама, зв’язана. Добре, що я вчасно зайшла.

— Так… так, це правильно… — пробелькотів дід, розглядаючи мене з неприхованою цікавістю, майже з огидним смакуванням, ніби я була не людиною, а розбитою лялькою. — А тепер можете йти.

Я ковтнула повітря, що пахло хлоркою й несвіжими ковдрами. Біль у животі знову стиснув мене, цього разу нестерпно. Я зібралася з силами:

— Мені… мені потрібно в туалет. Я більше не можу терпіти. А то буде гірше, ніж уже є.

— Що? — нахилився до мене дід, як гриф над здобиччю.

— В туалет хочу!!! — вигукнула я, розлючена, принижена, ледь не плачучи. Голос вийшов надривним, майже диким.

— Ага… так… розумію. Принесіть відро, — звернувся він до лікарки.

— Я не хочу в ніяке відро, — я вчепилася пальцями в ліжко, потім у халат жінки. — Пустіть мене саму, я ж не інвалідка. Я піду, сама!

— Не можна, — відрізав дід, і в його голосі вже чулося щось сталеве, незламне. — Параско Омелянівно, ще довго ви тут зволікатимете? У вас, здається, є інші пацієнти. Ідіть, а тут я вже сам розберусь — без вас.

Я знову схопила руку жінки, майже пошепки, але з розпачем у голосі, глянувши їй просто у втомлені очі:

— Передайте… мільярдеру… Шамранському Максиму Борисовичу… що я тут. Будь ласка.

— Що ти там бурмочеш? — нахилився до мене старий, спробував заглянути в очі, наче шукав у мені брехню або ж божевілля.

— В туалет хочу! — закричала я знову, голосно, напоказ, з останніх сил.

— Параско, принесіть їй відро, — повторив дід і знову кліпнув очима, ніби карикатурна риба, що заблукала у власному акваріумі.

І що ж… мені таки довелося зробити своє — просто тут, у палаті, на очах у цих двох. Очі мої пекло соромом, обличчя горіло, а тіло здавалося мені чужим, зломленим. Приниження щеміло під шкірою.