61.

Не знаю, скільки минуло часу, поки я спала. Прокинулася від того, що світло з вікна било просто мені в очі, викликаючи нестерпне роздратування.

Що за… чому так яскраво? — подумала я, не одразу усвідомлюючи, де перебуваю. І чому я не можу поворухнутися?..

Коли змогла відкрити очі, спробувала перевести погляд вбік. Білизна стін, лампочка без абажура, вікна з гратами — усе нагадувало зліпок з чужого, страшного сну. Тіло не слухалося, руки затерплі, ноги теж. Тільки згодом я зрозуміла: мене прив’язали. До ліжка. І по руках, і по ногах.

За що?.. Хіба я поводилась агресивно? Чи це був наказ?

Лежати було боляче. Спина нила, м’язи дерев’яніли, сечовий міхур нещадно тиснув. Я не витримала й крикнула:

— Гей! Тут є хтось?!

Десь за стіною грюкнули двері.

— Чого верещиш? — долинув знайомий, бридко-глузливий голос. Це знову той… краще б прийшов сивий Федір…

— Мені… треба в туалет, — ковтаючи клубок у горлі, прошепотіла я.

— Ну, раз треба — принесу судно, — пробурмотів він недбало.

— Ні! — зірвалася я, відчайдушно мотнула головою. Мене скрутила хвиля нудоти. — Дозвольте мені піти самій. Обіцяю — я поводитимусь чемно. Дуже прошу…

— Гм, так би й одразу, — розтягнув він слова, й в його тоні з’явилася нездорова грайливість. — Але спершу, рибко, поглянь сюди… я маю тобі дещо показати.

Те, що відбулося далі, було настільки принизливим і огидним, що я воліла б провалитися крізь землю. Він став навпроти й почав поводитись так, як поводиться людина, яка втратила і совість, і розум. Його очі не відривалися від мене, усмішка розтягувалася в ницому задоволенні.

Я спробувала відвернутись, але не могла — ремені тримали мене міцно. Тож я заплющила очі так сильно, що перед ними замерехтіли темні кола.

— Е, ні, так не піде, — почувся його голос, уже грубіший. — Дивись, а то я передумаю допомагати.

Мовчала. Ліпше мовчати, ніж загострювати ситуацію. Та очей не відкрила.

— Чуєш, мала… — у його голосі вже відверта погроза. — Не будеш слухняною — я зроблю так, що тобі стане справді страшно.

Що мені робити? — паніка стискала груди. А якщо він справді зважиться на щось… страшне? У цьому місці ніхто не захистить. Навіть крик не допоможе — максимум прийдуть і зроблять ще один укол. А потім — темрява. І я вже не зможу захиститися взагалі.

Я відкрила очі. Страшно було до болю. Та я мала оцінити ситуацію. І те, що я побачила, змусило мене здригнутись. Він був зовсім близько, і його погляд розпалювався збудженням хижака.

— Ось так краще, — вишкірився він. — А тепер… посміхнись.

— Я вам заплачу, — прохрипіла я, зібравши останні сили. — Ви навіть не уявляєте, скільки. Мій чоловік — мільярдер. Я знайду спосіб. Тільки… допоможіть мені вибратись.

— Слухай, лялечко… — він підійшов ще ближче, але в голосі його з’явилася нотка лукавства. — Це я вже чув. Багато хто тут таке казав. Але я не банкір, я санітар. І ти — не принцеса, а пацієнтка. А сюди випадково не потрапляють…

— Я підписала контракт, — не зупинялась я, майже плачучи. — На народження дитини. Це не вигадка. Це не марення. Якщо я не народжу, одна жінка ... її звуть Катерина... вона втратить величезні гроші. Вона й підставила мене. Але якщо ви мені допоможете — ви не пошкодуєте, клянусь...

Він лише пирхнув. Було видно, що в його очах — ні тіні співчуття. Лише холодна зацікавленість і погане передчуття.

І тоді я прийняла рішення: якщо він справді зважиться на те, чим погрожує, я захищатимусь. Навіть якщо доведеться відповісти жорстко. Навіть якщо потім скажуть, що я психічно неврівноважена. Бо мовчки терпіти — означало здатись.

Але раптом…

Двері в палату рипнули, і до кімнати увійшла жінка.