59..

Я натискала на всі кнопки підряд — панічно, без розбору, з усієї сили била кулаками у вікно, намагалась відчинити двері, вирватися — даремно. Потім, захлинаючись від сліз і здавленого крику, судомно схопила телефон і почала гортати список контактів, аби зателефонувати хоч комусь — хоч комусь, хто врятує. Але Арсен вирвав у мене з рук гаджет, різко опустив вікно й просто викинув телефон на дорогу.

— Що ти хочеш зі мною зробити?! — закричала я, голос мій зривався від страху, люті й болю. — Я ж любила тебе, чуєш?! Любила! А ти… Ти знову збрехав! Я ж вагітна! Не смій так зі мною поводитись! Ти ж сам казав Катерині, що боїшся гріха! Так ось — якщо зі мною або з дитиною щось трапиться, ти не зможеш відмитися до кінця життя. І горітимеш у пеклі! Чуєш мене?!

— Замовкни! — раптом гаркнув Арсен, різко обертаючись до мене, й обличчя його спотворила гримаса люті. — Нудить від твоїх голосінь! А сама-то? Сама подумай — що ти собі вигадала? Нічого з тобою не станеться! Відпочинеш трохи, підлікуєшся — і повернешся у свою химерну реальність. Але якщо ще хоч раз відкриєш рота — змушений буду його тобі заткнути. І я не жартую.

Я затихла. Мовчала. Як кам’яна. Лише сльози стікали по щоках — тихі, принизливі, як німі свідки мого зламу, мого падіння, мого внутрішнього краху.

Так, винна була я. У всьому.
Це я повірила. Це я пірнула у вир з головою, не вміючи плавати. Життя нічому мене не навчило — ні зради, ні приниження, ні самотність, ні ті ночі, коли я шукала сенсу в телефонному блиманні. А тепер я тут — у машині, що мчить кудись у темряву. І він, цей чоловік, якого я ще вчора вважала порятунком, тепер — загроза.

Покарання за мою довірливість? За сліпе бажання бути коханою?

І хто мені тепер повірить, навіть якщо мені вдасться вирватись? Але… це ж «якщо».
Друге «якщо» в моєму житті.
Бо вдруге в одну ріку не ввійдеш.
А Катерина… вона не та, хто знову відпустить свою здобич.

Їй вдавалося ж раніше розвалювати життя Максиму — зруйнувала його шлюб, зламала стосунки, викреслила дітей із реальності, наче вони були хибним рядком у чужій книжці. І я — чергова сходинка? Нова глава в її маніакальному романі?

Наївна.
Дурна.
Я сама пірнула в пастку.
Як метелик — на вогонь.
І, звісно, обпеклась.

Я більше не хотіла нічого. Ні питати. Ні чинити опір. Я втратила волю — і до життя, і до боротьби.
Тільки віра в диво лишалась. Може, колись воно станеться. Навіть із такою, як я.

Ми звернули з добре освітленого шосе в якийсь темний, вузький провулок. Ліхтарі тут не горіли, і мені здалося, що ми в'їжджаємо в інший світ — холодний, відрізаний від усього знайомого.

Машина пригальмувала біля високого, глухого паркану з металевих листів. За кілька секунд — клацання. Замок. Іржаві ворота розчинилися. Ми в’їхали.
Перед нами розкинувся двір із бетонною плиткою, уся територія була пустельною. У темряві самотньо жевріла жовта лампочка над дверима старої цегляної будівлі.

Машина зупинилася. Мотор ще трохи погуркотів і стих. Тиша була така, що я чула власне дихання — обірване, з присмаком паніки.

— Де ми?.. — спитала я нарешті, стишуючи голос, хоч і знала — відповіді не буде.

Арсен мовчки вийшов, голосно грюкнувши дверцятами. Обійшов машину, відкрив мої двері й простягнув руку.

— Виходь.

— Я… боюсь.

— Ти вже не маєш права боятись. 

Його пальці стиснули мою руку — міцно, боляче. І я ступила в темряву.