58.

Так, я була в шоці, просто в ступорі, а думки в моїй голові крутилися скаженим вихором.
А як же Максим? — міркувала я, сьорбаючи ковток за ковтком і, не помічаючи того, хмеліючи. — І що Максим? Так, він нібито пробачив мене… але за що? Я ж йому не дружина. Просто вирішив скористатися моїм тілом. Аж тут раптом — зустріла підхожого чоловіка, закохалась. Ну і що? Хіба зі мною однією таке буває? Арсен… так, він, звісно, повівся зі мною жорстоко, але тепер — я йому чомусь вірю. Він же не став би ризикувати всім заради мене, якби не кохав. Приніс таку купу грошей, обіцяє викупити мою свободу. А потім… Максим так нічого й не сказав про наше з ним майбутнє. Що зі мною буде, коли я народжу? Залишуся з ним чи одна? Він же, по суті, повністю ізолював мене від себе, не відповідає на дзвінки — це ж доводить його абсолютну байдужість. А його зради?.. І як я зможу віддати йому свою дитину? Я що — якась зозуля? Бездушна тварюка, яка продає власну кровиночку? Що потім подумає про мене мій син, коли підросте? Та він зненавидить мене, проклене! Я б і сама так зробила на його місці, якби дізналась…

Отже, Арсен пропонує мені вийти за нього заміж? Готовий прийняти мою дитину й любити, як рідну? Тут нема про що думати — вибір зроблено!

— Гаразд. Я згодна, — мовила я, посоловілими очима дивлячись на переливчастий камінь на своєму пальці, хоч усередині мене все ще щось пручалося.

— Тоді… їдемо до мене! Просто зараз! — вигукнув Арсен, простягаючи до мене обійми через увесь стіл, наче хотів схопити й пригорнути до себе.

— Зачекай, не поспішай, — я озирнулась навколо, ловлячи ті самі настирливі, цікаві погляди, і ніяковіючи. — Я не можу отак просто взяти й поїхати. Мені треба поговорити з Максимом, зібрати деякі речі, та й взагалі…

— Та які ще речі? Усе, що тобі знадобиться, ми купимо. А з тим своїм олігархом поговориш потім — по телефону. Навіщо тобі нервувати? Хіба не розумієш — Шамранський не відпустить тебе просто так. Навпаки — замкне до дня пологів і буде тримати під замком, щойно дізнається про наші плани.

— Тоді, може, й справді почекати, поки народжу… — сковтнувши кавалок слини, гикнула я, згадавши пункт у контракті, де була зобов’язана виконувати всі сексуальні забаганки Максима. Арсен на таке точно не погодиться. Та й дитину мені ніхто не залишить…

— Не треба чекати. Скажу тобі більше: щоб Шамранський не надумав тебе шукати й шантажувати — ми просто зараз летимо - в Емірати.

— До твого батька-шейха? — перепитала я, а в думках уже сиділа в літаку, тремтячи від страху, що мене переслідує Максим.

— Так, поїдемо до моєї родини, — відповів Арсен, підводячись із-за столу й кивком викликаючи офіціанта, аби розрахуватись. — Їдемо в аеропорт, там сядемо в літак — і все.

— Отак просто? А документи, квитки? У мене ж немає закордонного паспорта…

— Це не проблема, — Арсен поклав у скриньку із чеком стодоларову купюру. — Якщо є гроші — можна купити все. Паспорт зробимо новий, квитки не потрібні — літак належить моєму батькові. Він спеціально орендує ангар в аеропорту, щоб я міг будь-коли вилетіти в Емірати. Тож не хвилюйся, тепер у нас із тобою все буде добре.

— А коли ж ми розпишемось? — наважилась я спитати, не бажаючи більше ризикувати, бо вже була ситою обіцянками.

— Це буде потім. Спочатку — нам треба мерщій втекти з країни. До речі, якщо хочеш — можемо  зіграти весілля в Еміратах. У тебе буде найгарніше плаття. Потім повернемось, коли все вляжеться, Шамранський отримає свої гроші й усе таке… і ми відразу подамо заяву до РАЦСу.

— Щось мені трохи лячно… — промовила я, дозволяючи Арсену обійняти себе за талію (в іншій руці він ніс сумку з грошима), й пригорнулась до нього всім тілом, відчувши, як по мені розливається спокій і радість.

— Тобі більше нема чого боятись, моя кохана. Я все вирішу.

Коли ми сіли в авто і дверцята клацнули, мій, як я вірила, наречений швидко кинув водієві щось незнайомою мені мовою.

— І що ти йому сказав? — запитала я, намагаючись упіймати погляд Арсена.

— Щоб їхав швидше, — він відповів сухо.

— Щось я не зовсім певна…

— Помовч! - це вже було грубо.

— Не зрозуміла…

Авто рушило, виїхало на трасу.

Я вмить протверезіла.

 Машина стрімко набирала швидкість —  я ж помітила, як змінилася поведінка Арсена. Його відповіді… він відсунувся в інший кінець салону, замкнувся, склав руки на грудях й навіть не дивився в мій бік.

— Ей, Арсене, що сталося? — страх липкими пальцями стискав мене за горло. — Щось не так?

Але він — мовчав.

Мене ніби блискавкою пройняло: що, як усе це — змова з Катериною?

І що тепер?

Спати зі мною на камеру — у них уже є такий компромат. І нічого.

А може, він везе мене туди, де вже чекають лікарі — зробити аборт?

Це було б найстрашніше.

Або ця парочка узагалі вирішила мене вбити?

Я ще раз спробувала заговорити з Арсеном. Але, так і не дочекавшись відповіді, вхопилася за ручку дверцят…