57

Я ввімкнула відео — і завмерла з відкритим ротом. Бо на екрані був повністю голий Максим Шамранський, він розважався з якоюсь блондинкою. На дівці були лише червоні панчохи й пояс. Вони ще й знаходилися в тому самому готелі, де відбулася наша перша ніч після підписання контракту.

Блондинка стояла в спокусливій позі, а обличчя Максима виражало насолоду й пристрасть. Жінка стогнала, він обіймав її за стан, а поруч спокійно туди й сюди снували офіціанти.

— Ну що? І як тобі це? — крізь дзвін криги, що ламалась у моїй голові, до мене долинули слова Арсена. — Переконалася? І що ти думаєш — будеш йому потрібна після пологів? Ні, не будеш. А мені ти потрібна будь-яка. Я ніколи так із тобою не вчиню, якщо ти станеш моєю. Лише моєю.

— Що?..

— Подивися, — сказав масажист і витягнув з-під столу шкіряну сумку, яку я помітила в нього в руках ще тоді, коли ми виходили з авто. Арсен розстебнув блискавку. — Тут достатньо грошей, щоб заплатити твій штраф — п’ять мільйонів.

— Що?..

— Я пропоную тобі розірвати цей принизливий контракт із Шамранським, віддати йому ці гроші — хай подавиться, — і бути зі мною.

— Але звідки в тебе ці гроші?.. — прошепотіла я, торкаючись тремтячими пальцями зелених купюр, які обіцяли мені свободу.

 І тут, не давши мені отямитись і подумати — чи потрібна мені взагалі ця свобода, і чому саме Арсен показав мені це моторошне відео про Максима, і головне — де він його взяв — зазвучала пісня Юліани Купцової - «Трояндовий Букет» . До залу внесли величезний кошик із квітами. Звісно, принесли його до мене, поставивши просто до моїх ніг.

Я помітила, як усі погляди у залі звернулися до мене. Як же було цього не помітити?

— Це теж тобі, — сказав Арсен і впав переді мною на коліна. На очах у всіх. Мій колишній масажист, цей демон із очима янгола, підлий спокусник, але такий звабливо прекрасний і переконливий у своєму пориві, простягнув мені оксамитову червону коробочку. — Візьми, відкрий її, подивися — а тоді вирішуй.

Я не змогла відмовити. Тим паче — ці квіти, десятки поглядів, спрямованих на нас… Це був той самий чарівний момент, про який я читала в романах: прекрасний наречений стає на коліно перед своєю обраницею і просить її руки.

— Це все насправді? — абсолютно зачарована й розгублена, я взяла й відкрила коробочку. Усередині — перстень із величезним каменем, який виблискував гранями. Здавалося, що це справжній діамант.

— Ти ж іще не заміжня, Ларисо, — надто гучно й навіть пафосно вигукнув Арсен. — Досі тебе тримав лише контракт. Але тепер, коли в тебе є гроші — ти можеш відкупитись від цього розпусного тирана і вийти заміж за мене! Я прошу тебе — будь моєю до кінця життя!

— Але… що це за гроші, звідки вони?.. — я озиралася довкола, ніби в трансі.

— Гаразд, зараз розповім, — сказав Арсен, надягаючи перстень мені на палець. 

Коли він сів, його гоос звучав спокійно.

 — Справа в тому, що я — позашлюбний син арабського шейха. Так сталося, що моя мама завагітніла мною, коли навчалася в університеті. Батько теж був студентом. Вони покохали одне одного. Але його родина не захотіла прийняти мою маму, і відкупилася. Мама, як і ти, була з села. Вагітною повернутися додому вона не могла. Тож батько купив їй будинок у Франції, і ми з нею там жили, поки я не виріс. А потім мама зустріла хлопця з України й переїхала з ним до Києва. Я теж вирішив повернутись на батьківщину.

— Тобто масажем ти займався не через гроші?

— Розумієш, Ларисо, гроші — це добре. Але я прагну більшого. Хочу мати свій бізнес, займатись справою, а не лише лежати на дивані й тицяти по екрану.

— Справді, — зітхнула я.

— Я будував плани, до чогось ішов, але в мене не було конкретної мети. Аж поки я не зустрів тебе. І закохався. Я вирішив тебе завоювати.

— Але чому твоєю обраницею стала саме я? Чому не хтось інший?... - це справді було дивно, адже я - суцільна проблема.

— Як би там не було — я багатий. Якщо ти мене пробачиш і погодишся вийти заміж, я усе влаштую: заплачу викуп, любитиму твою дитину, і мені байдуже, що вона не від мене. Головне — аби ти була поруч зі мною. Ти мені віриш? - він знову тицьнув мені перед обличчя кадр із Шамранським та білявкою.

- Навіть не знаю...

- Нужбо, не втрачай свого шансу на справді гарне життя, - він налив шампанське в келихи. Ми мовчки перехрестили їх у повітрі.