55.

— Так, я знаю… Але все не так, як тобі здається, як ти почула... Я дуже, дуже тебе кохаю і готовий довести, що все зовсім не так, як ти собі уявляєш. Будь милосердна, дай мені шанс усе поясними. Вислухай мене, а тоді вирішуй. Ларисо. Як же мені важко, коли я думаю, що ти через мене страждаєш… І якщо зараз мені відмовиш… — почула гучне дихання в трубці, від якого серце пропустило удар,— я не знаю, чи доживу до завтра, чи…

— Арсен, я тобі не вірю.

— Повір, Ларисо, будь ласка, чуєш? Давай зустрінемось сьогодні в «Ванілі»?

— А чому саме сьогодні? — я відчула, як його слова розколюють всередині мене льодову брилу, яка тріскалася і випускала воду.

 Я вже трохи вагалась.

— Бо якщо не сьогодні… ти більше ніколи мене не побачиш.

— Ну і не треба,— мій голос зірвався на тонкий вереск, немов у істерички. — Навіщо мені тебе бачити? Не-хо-чу!

— Ти не зрозуміла, — той самий до болю знайомий акцент, а в уяві — його очі, чорні, обрамлені густими віями. — Якщо ти не дозволиш мені зустріч із тобою… мене більше не буде в цьому світі. Я зникну.

— Як це ти зникнеш? Одягнеш шапку-невидимку? - мені хотілося жартувати.

— Ні. Я поріжу собі вени. Я на це здатен. Або вилізу на дах твого будинку і стрибну вниз. Розіб’юся вщент. І вже завтра ти дізнаєшся про це з новин. Ти хочеш цього?

— Ні…

— Тоді я заїду за тобою?

— Давай поговоримо через пів години, — давши згоду на зустріч, я вирішила взяти час, аби подумати. Надто вже несподіваним був цей дзвінок.

Було трохи лячно, щоб отак одразу потрапити в ті самі тенета. Якби не його голос… не слова про самогубство…

Натиснувши червону кнопку, я поклала телефон поруч і, заплющивши очі, намагалася заспокоїтись, щоб думати тверезо.

А якщо це чергова провокація? — розмірковувала я, відганяючи спокусливий образ Арсена. — Що ж робити? Як правильно вчинити? Не відповідати? Не брати трубку? А потім — розповісти про все Максиму.

 Але якщо його погрози — не гра? Що коли масажист і  справді стрибне з даху? Його смерть буде на моїй совісті! Як тоді жити? Що тоді - йти на сповідь до отця з визнанням, що винна в загибелі людини?

Минуло хвилин п’ятнадцять. І раптом мене осяяла думка: а чому б і справді не подзвонити Максиму?

По-перше, він точно прийме правильне рішення.

А по-друге... я доведу йому свою чесність.

Так я і зробила.

Тремтячими пальцями знайшла в списку контактів ім’я «Хазяїн» — і натиснула на виклик.

Я повторювала спробу разів десять, але у відповідь чула тільки гудки. А коли стрілки на годиннику вказали, що пів години минуло, на екрані висвітлився номер, що закінчувався на три п’ятірки — Арсен.