54.

Того вечора, повернувшись додому, я багато думала. З одного боку — мені було спокійно й навіть добре, попри те, що Максим, здавалося, зовсім не давав про себе знати.

 Я не знала, де він жив увесь цей час, що робив, як вчинив зі свекрухою й Арсеном.

 Але з іншого боку — я все більше тривожилася: а раптом мільярдер змінить свою думку - щодо контракту? Адже насправді я порушила його умови.

Ким я була для Шамранського? Ніким. І навіть ця коротка відлига — той емоційний сплеск, турбота, всепрощення, що проявилися під час нашої відвертої розмови, — ще нічого не означали. Максим цілком міг передумати. Тим паче — після зустрічі з жінкою, яка замінила йому матір.

Хто така Катерина для нього — і хто я? — перевертаючись з боку на бік у важкі години безсоння, думала я. — От вони поговорять, вона виправдається, налаштує Максима проти мене, і він, звісно ж, повірить їй.

 Але якщо так, чому я досі тут? І Таня…

Може, Максим настільки турботливий, що подбав про мій душевний комфорт, усе передбачив, найняв для мене цю компаньйонку, яка, без сумніву, коштує чимало грошей. А що, коли мені доведеться компенсувати ще і її послуги? Ні, не може ж чоловік бути настільки жорстоким після того, коли так зворушливо мене вислухав, зрозумів, заспокоїв…

Арсен… Так, він ще той мерзотник. Але чому ж тоді, коли я згадую про масажиста, про той один-єдиний раз... у мені все стискається всередині? Чому я, по суті, поступово пробачаю йому підлу зраду? Яке ж цьому пояснення?

Мабуть, це все Катерина, підступна й розважлива відьма.

 Адже Арсен ще не знав мене тоді — я для нього була просто об’єктом спостереження й спокуси. А потім… Я ж чула, як у розмові з Катериною в його голосі звучало сум’яття, він наче шкодував, але вже не міг нічого змінити.

 А раптом… ще можна щось змінити? У житті буває всяке, навіть святі іноді помиляються. Як казав наш отець із церкви — головне, згрішивши, покаятись. Але чому ж я так і не почула від нього цих слів? Де обіцяний дзвінок?

Але ж я не знаю, що після мого зізнання вчинив Максим і як все насправді.

Шамранський... Людина-скеля, за спиною якої я — це ще не оформлене у житті «щось» — зможу сховатись від усіх бур і негараздів. І ще… я ж від нього вагітна. Ларисо, пам’ятай про дитину!

Так я промарудилася майже до самого ранку, заснула лише перед світанко. Тож наступна зустріч із Тетяною відбулась уже після обіду, коли я хоч трохи отямилась.

— Їдемо в арт-студію! — тільки-но я, млява після важкого пробудження, з величезним тюрбаном на мокрому волоссі, вийшла з ванни й плюхнулась у крісло, як вона  - вже й тут.

— Може, сьогодні нікуди не поїдемо? — пробурмотіла я. — Щось мені зле.

— Та ж я бачу — темні кола під очима, згаслий погляд…

— Є трохи.

— Ще тільки цього бракувало — щоб ти занепала духом. Так воно не годиться!

— А якщо занепаду — тобі що, не заплатять? — я одразу ж прикусила язика: навіщо псувати такі хороші стосунки — нехай і з найманою, але все ж приємною, та ще й єдиною моєю подругою.

Та Таня була справжнім профі й на мій випад відповіла нестримним сміхом.

— Яка різниця, — її погляд зовсім не змінився, очі й далі випромінювали доброзичливість і світло. — Гроші — це лише ілюзорний пил під ногами людства. Головне — хороше спілкування і якісно проведений час, після якого хочеться жити й дихати на повні груди. А щоб так і було — ми з тобою їдемо малювати.

— Я не вмію малювати…

— От-от, саме тому я й вирішила, що тобі варто опанувати це древнє мистецтво. Дивися — ще рік-другий, і відкриєш власну виставку, а потім продаватимеш картини по всьому світу. Здобудеш собі ім"я та славу.

— Ну ти й сказала, — я втомлено посміхнулась, уявляючи себе в розкішному залі, поряд із своїми полотнами та вишукану публіку, яка не зводить із мене захоплених поглядів. — Такого просто не може бути.

— Все може бути, якщо поставити собі правильну мету.

— І ти справді вважаєш, що в мене може вийти?

— Навіть не сумнівайся. У такій справі, як малювання, головне — почати. А задатки є в усіх. Хіба ти в дитинстві не вимазувала альбоми фарбами?

— Та було всякого… - пригадала розмальовані фломастерами стіни.

— Ну от. Час згадати перші потуги й розвинути їх до рівня справжнього мистецтва.

Так і вийшло, що наступні три дні я з ранку до вечора пропадала в арт-студії, простоюючи по кілька годин перед мольбертом, ніби перед іконою в церкві, й мазюкаючи полотно за полотном. Добре, що все було вже оплачено — мені залишалося тільки малювати.

Аж раптом, в один із вечорів, коли, попрощавшись із Танею, я піднялася до себе, прийняла ванну й вже збиралась лягати в ліжко з книжкою, мій телефон заспівав рингтоном "Нагадай".

Я взяла смартфон до рук і поглянула на екран. Номер був невідомий.

Мабуть, хтось помилився, — подумала я,проте, натиснувши зелену слухавку, піднесла телефон до вуха:

— Алло, це хто?

— Привіт, це я, Арсен, — почула у слухавці знайомий голос.

Всередині мене все перевернулося, я заплющила очі — і телефон випав із моїх рук. Я важко опустилася поряд із ним на ліжко.

 Емоції кипіли в мені, немов вода у джакузі, крізь шум у голові я не була годна до жодної розмови.

— Алло, Ларисо? Ти мене чуєш? — долинало крізь завісу звукових перешкод. — Будь ласка, відповідай. Не мовчи. Я кохаю тебе. Мені треба багато чого тобі сказати та пояснити. Все зовсім не так, як ти думаєш. Дозволь мені поговорити з тобою. Пам’ятаєш, ти обіцяла мені зустріч? Я на колінах благаю — заради всього, що було між нами — давай зустрінемось.

Щоб припинити це бурмотіння, кожне слово якого перевертало мене зсередини, я скинула з голови рушник і, струснувши мокрим волоссям, приклала телефон до вуха.

— Арсен, ти покидьок, — сказала я і сама здивувалась, наскільки твердо це прозвучало. Ніколи ще не говорила таким тоном — наче залізна леді або тітка Ліда-двірничка, що ганяла нас із мітлою біля школи.