53.

Під’їхавши до ганку нічим не примітного ззовні будинку, ми з Танею зайшли всередину. Просторий, залитий світлом передпокій вів нас до дерев’яних гвинтових сходів. Ми піднялися на другий поверх. Щойно переступивши поріг потрібної кімнати, я завмерла від захвату.

Усе довкола ніби світилось. Світло йшло і від точкових ламп по периметру стелі, і від химерної каскадної люстри, що звисала з колони в кутку. Гігантське вікно від підлоги до самої стелі відкривало панораму міста, яка змушувала затамувати подих. Шовкові штори, пухнастий килим, плед на низькому дивані  м’якого бірюзового кольору — такий затишний, що хочеться обійняти очима...

У повітрі тихенько лилась мелодія.

— Добрий день, я Мадіна, — з-за колони з’явилася жінка у сукні пісочного відтінку.

— Лариса.

— Таня.

— Дуже приємно. Зараз я принесу все необхідне, а ви сідайте  - просто на килим, — усміхнулась Мадіна.

Дві години ми медитували та розмальовували наші «чарівні кола», як ніжно назвала їх інструкторка з мандалотерапії. І знаєте що? Мені справді сподобалось. Занурившись у свій внутрішній світ, я виводила квіти, кружечки, палички, зигзаги...

Коли нам пояснили, чому саме ці кольори ми обрали (а пояснення виявились дуже проникливими), ми попрощались і поїхали до мене додому.

Наступного ранку Таня приголомшила мене з порогу:

— Сьогодні ми їдемо на аква-відпочинок до Sobi Club!

- Що це? Де це?

- Заміський комплекс із басейнами, ресторанами, тенісним кортом - на березі Дніпра у Хотянівці.

— А як же сніданок? — мене, щоправда, трохи нудило, але не постійно.

Щойно перші хвилі відступали, я одразу ж ставала голодною, мов вовчиця.

— Там і поснідаємо. А потім — поплаваємо в басейні.

— Що?... Я не граю в теніс, та й ... зовсім не вмію плавати,— я з глибоким жалем згадала, що так і не навчилась триматися на воді - хоча б на рівні «не втонути».

Так, у нашому селі була річка, і в дитинстві ми з друзями ходили туди купатися та загоряти. Але якось хлопці вирішили пожартувати: таємно змовилися, вхопили мене за руки-ноги й закинули на глибину, а ще вода була занадто холодна, я наковталася багна.

Я тоді ледь не потонула.

Відтоді — ані кроку до води. І тут…

— Та нічого страшного, — відмахнулась Таня, впевнено крокуючи до гардеробної. — Надягнеш рятівний жилет — і все буде ок.

— Не збираюсь нічого вдягати. Я жахливо боюсь води. У мене справжня фобія. Можу і не виплисти.

— Басейн не надто глибокий, аби втонути. Вода прозора, є рятувальники. Раптом що — витягнуть. Ларисо, скажу відверто - та там такі хлопці, хоч картину з них малюй: плавці, спортсмени, одним словом — красунчики.

— Які хлопці в моєму становищі? Я ж вагітна, — нагадала я Тані. — Та й чоловік у мене, здається, є…

— Я ж не пропоную тобі заміж виходити, — та сама її чарівна усмішка. — Просто порозважаємось, пофліртуємо. Тобі зараз це тільки на користь.

— Максимум, можу фліртувати із рукомийником. Якщо, звісно, встигаю до нього добігти, - зробила кислу міну. - На ресторан - згодна, до води - ні ногою.

— Вагітним плавати корисно, триматимешся за бортик... А не захочеш — попрошу когось із хлопців закинути тебе в басейн.

— Перестань жартувати, — пробурмотіла я, приймаючи з її рук вузькі джинси-сигаретки та кремового кольору светр.

Їхати було і справді недалеко.

 Поснідали ми у Sobi Club - запечена на грилі риба, салат, із солоденького - млинці та кава.

Вдоволена після сніданку, я все ж таки полізла в воду.

 Правда... На мені був чорний купальник і яскраво-бузковий рятувальний жилет. Та я все одно відчувала страх і не могла розслабитися. 

Я зовсім не звертала уваги на чоловіків, які спостерігали за нами із шезлонгів, зате Таня щосили з ними кокетувала.

— А як тобі отой, руденький? — запитувала вона, коли ми  після плавання сиділи в своїх шезлонгах і попивали солодкі молочні коктейлі. — Правда ж, у нього там, у плавках, така гарна опуклість?

— Може, й так, — я крадькома глянула вбік "вражаючого місця" і аж зніяковіла, бо хлопець, якому воно належало, зненацька піймав мій погляд і навіть підморгнув.

— Ого, диви, він на тебе запав, — зверескнула Таня. — Та тобі справді щастить.

— Слухай, подруго, а ти ж не заміжня? — я ніяковіло відвела погляд.

— Ні. А що?

— То підійди та познайомся. Запитай про ім"я освіту...

— Ти серйозно? — хмикнула Таня, не перестаючи стріляти очима в різні боки. — Навіщо мені його ім’я?

— А раптом між вами щось би та й склалося?

— З ким? З простим рятувальником? Ти ж бачиш уніформу? Ні, Ларисо, мені потрібен чоловік рівня Шамранського. Інакше — дарма витрачати час.

— Потрібен такий же дорослий?

— Ні. Респектабельний. Впливовий. Солідний. Турботливий...

— То ти мені заздриш? — я боковим зором помітила, як рятувальник, на якого Таня поклала око (а насправді просто привернула до мене зайву увагу), завершив розмову з другом і рушив у наш бік.

— Можна й так сказати, — лукаво підморгнула компаньйонка, ефектно відкидаючи мокре волосся за плечі.

— Знаєш що... а ходімо звідси, — прошепотіла я, помітивши його наближення.

— Невже боїшся, щоб руденький тебе не скомпрометував? Та не переймайся, я ж поруч.

— От саме цього я й боюся, — зітхнула я.

Тим часом рятувальник уже стояв поряд.

— Як вам наші сосни? — запитав він, як мені здалося, навмисно виставивши свою "опуклість".

Я обачно промовчала, примружила очі, зручно вмостилася на лежаку й  розслабилася. Таня його спровокувала — хай і розгрібає, — подумала я. — Мені вистачить і тих пригод, що вже були.

— Ти хто такий? Як смієш підходити?  Вівали!— раптом звереснула Таня, от цього я якраз не очікувала. Її голос був такий різкий і безапеляційний, що я аж здригнулася.

— Ти що?.. — повертаючись до неї, я інстинктивно схопилася за живіт. — Так не можна, ти ледь не спровокувала в мене викидень.