52.

І от минув майже тиждень із того самого злощасного дня, а я досі не бачила Шамревського.

Коли б я тоді залишилася сама в квартирі — ще й після всього пережитого — ймовірно, з глузду б з’їхала. Але мільярдер прорахував і це: передбачливо найняв для мене компаньйонку, щоб я не нудьгувала й мала із ким перемовитись, чи хоча б попити кави.

– Мене звуть Тетяна, – вже зранку наступного дня в кімнату зайшла пишногруда білявка з Apple Watch на зап’ястку. – Або просто Таня.

– Вітаю… Лариса… – промимрила я, ледве піднявши голову з подушки. Настрій був геть ніякий. Не хотілося ані вставати, ані їсти, ані навіть когось бачити. Я розчарувалася в людях, довіра всяка вигора в мені до попелу, і я вирішила впасти в щось на кшталт емоційного анабіозу. Шкода, що він не вмикався, як режим «не турбувати» в телефоні.

– Давай одразу на «ти»? – навколо очей у Тані сяйнули ледь помітні зморшки, а кирпатий носик весело сіпнувся. Вона була така мила, що я мимоволі усміхнулася.

– Гаразд…

– Тож віднині я – твоя найкраща подруга!

– Щось не пригадую, щоб ми десь із тобою зустрічались, Таню… – прохрипіла я майже пошепки. – А може, й зустрічались?

– Ні, це наша перша офіційна зустріч, – не розгубилась компаньйонка, посмішка на її обличчі стала ще яскравішою. – Але то дрібниці. Віднині ми разом – як сестри. Давай, я допоможу тобі підвестися?

– Ні, дякую, якось я сама, – замотавшись у плед, я підтюпцем побігла до ванної. Ранковий токсикоз не чекав, і було би зовсім не по-королівськи, якби я зіпсувала перше враження про себе прямо на килимі. Хоча яка мені різниця — що там собі думає ця дівчина про «нашу дружбу»?

Обійнявшись із унітазом, я сполоснула обличчя холодною водою, закрутила волосся в недбалий вузол, освіжила дихання м’ятною полоскавкою і, зібравшись із силами, вийшла до Тані.

– Ну от, я в нормі, – я знеможено впала в крісло й випростала ноги, мріючи про повну бездіяльність.

 Але Таня вже мала план.

– Розклад на сьогодні такий, – заявила вона з напористістю військової дрони, – спершу снідаємо. Бо я теж зранку навіть кави не сьорбнула – так хотіла встигнути до тебе.

– А навіщо така жертовність?

– Бо справжні подруги все роблять разом. Навіть снідають.

– Та ну…

– Дивись, я сьогодні в бузковому, може, й тобі щось у такому ж кольорі підберемо?

– Мені байдуже…

– Гардеробна тут? Ага, знайшла, – і Таня вже юркнула туди, де зберігались мої речі. Її «о-оо» і «ого!» лунали звідти, як радіо в гарному настрої. Що ж, не щодня ти перебираєш речі із нових колекцій Balmain і The Row.

Я підвелась і попленталась слідом.

– Ось цей топ із блискітками – ідеально! – Таня зняла з вішалки річ, яку я ніяк не наважувалася вдягти: топ на тонких бретелях із золотими паєтками у формі ромба. Здавалося, що він кричить: «Гей, я з TikTok!»

– А донизу — ось цю білу спідницю з органічної бавовни, кеди і високий хвіст. Ти будеш просто лялька! Міська Мальвіна, але без надлишку пафосу.

Я стояла перед дзеркалом, не впізнаючи себе. Таня, не зволікаючи, почала наводити мейк. Я, звісно, опиралась її ідеї з котячими стрілками бірюзовим лайнером – це було зовсім не мій стиль, і що б про це сказала моя недосвекруха Катерина?

 Але Таня була переконливою, і врешті я здалась.

– Зараз у тренді отакі сережки, – вона витягла з оксамитової шкатулки сережки з рожевого кварцу. – Просто пудровий шик.

Потім ми вийшли на вулицю.

– Замовляю Uber, їдемо в «Vanilla Sky».

Після смачного сніданку — салат «Перуджа», томатний суп «Фабріано» і креветки в усьому, навіть у хлібі, — Таня поклала серветку на стіл:

– А тепер, Ларисо, час зайнятись душею.

– Тобто?.. – здивувалась я. Вже уявила, як вона тягне мене в храм на Липках чи пропонує сеанс ребефінгу.

Так, було таке — я колись ходила до нашої сільської каплички, стояла на всеношних, навіть одного разу причастилась. Але сповідь… оте приниження перед чужим дідом у рясі — кожного разу здавалося тортурами. Як можна розповідати незнайомцю про той хаос, що коїться в голові?

Я ж мовчала про найінтимніше — наприклад, про те, як уявляла гарячі ночі з уявними красенями, про спільні з ними ліжка без жодного клаптика одягу… або як дозволяла собі самотню ніжність під пледом, коли всі думали, що я просто читаю щось з Kindle. А ще — як часом залипала на фото оголених тіл у Pinterest чи навіть шукала еротичні фотосесії в Instagram під тегом #artnude. І це все я приховувала, а потім — стояла перед іконами і хотіла провалитися крізь землю від сорому.

Тож ні. Після всього, що сталося останнім часом, я не була готова навіть наблизитися до чогось «святого». Те, що Таня задумала, здалося мені повною катастрофою.

От якби я була дружиною Максима… тоді ще куди не йшло, — думала я, тереблячи пальцями білий поділ спідниці, підозрюючи, що Таня вдягла мене в усе це нарочито "чисте", щоб потім відвести до храму. — А так... Ще бракує, щоб куполи завалилися мені на голову, а церковні бабусі, дізнавшись, хто я така, заплювали й вигнали геть, мов відьму.

Але все виявилось значно простішим — і, як не дивно, приємнішим.

— Ми йдемо з тобою на мандалотерапію, — усміхнулася Таня, друкуючи щось у смартфоні. — Записала нас через додаток, у них сьогодні відкритий день.

— Це… що? — недовірливо глянула я.

— Будемо малювати мандали. Закреслювати кола, закрашувати їх фарбами.

— І в чому прикол?

— По-перше, це заспокоює нервову систему. По-друге — активує творче мислення, відкриває внутрішній простір. Ну і просто — кайфовий антистрес, який не вантажить мозок.

— Якщо не треба буде лізти в дитячі травми — я за, — посміхнулась я, розтоплена її енергією.

Такої позитивної, сяючої, людяної дівчини я давно не зустрічала. І навіть якщо Таня отримує гонорар за те, щоб бути для мене «подругою» — то ці гроші виправдані. Вона справді діяла, як антидепресант, тільки живий.