51.

Відчиняючи дверцята, Геннадій навіть здригнувся від мого вигляду.

— Що з вами? Може, до лікарні? — занепокоєно запитав він, простягаючи руку, щоб допомогти мені вибратися з машини.

— Ні, не треба… дуже дякую… все гаразд… — прошепотіла я, відчуваючи себе останньою потворою. Як низько я впала. І заради кого? Заради чого? Ось до чого довели мене пристрасть і безрозсудність. Моя наївність…

Вищі сили таки спустили мене з небес - просто у бруд. І сталося усе занадто швидко.

Повернувшись у свої апартаменти, я якось привела себе до ладу. А потім, зовсім знесилена, впала на ліжко. Вчепившись пальцями в волосся, гірко заплакала.

Такою мене і застав увечері Андрій.

— Ти це що? — суворо запитав він, наближаючись до ліжка. — Це ще що за жарти такі? Ларо, ей!

— Мені зле… — простогнала я, не наважуючись глянути в очі чоловікові, якого зрадила.

— Ти ж нічого не їла. Що сталося?.. Господи, тільки не кажи… Ларисо, як твоє самопочуття, як дитина? З вагітністю все гаразд? Кажи!

Він схопив мене за плечі і повернув до себе обличчям.

— З дитиною все добре… — прошепотіла я.

— Фух! Ну, тоді що? Що за біс тебе вкусив? Хтось образив? Ти не маєш права так нервувати і плакати. Ти порушуєш умови контракту, а головне — шкодиш моїй дитині. Заспокойся негайно.

— Максиме…

— Говори.

— Максиме… ой, не можу…

— Що ж таке, дівчинко? — І раптом я побачила в його очах сльози. Це вразило мене до глибини душі. Я ж і уявити не могла, що олігарх здатен на такі ніжні почуття — до мене.

Я довго не могла наважитись почати цю розмову, але розуміла: треба. Бо інакше це зробить Максимова мачуха. І краще вже я сама.

— Випий води, — він сам налляв з графина та подав мені кришталеву склянку.

І лише після того, як я випила усе до станньої краплі, змогла видушити з себе хоч якісь слова.

— Розумієш… ой, ні, не можу, не знаю, з чого почати… — всівшись на ліжко, я голосно схлипнула й витерла носа краєм піжами.

— Та ти ж нечупара… — здалося, розчулено посміхнувся Максим. — Але така мила. Можна тебе за це поцілувати в носа?

— Але ж… я…

Та він не слухав. Схопивши мене за щоки, наблизив обличчя  до мого й, витягнувши губи, по-дитячому чмокнув мене у ніс.

— Ну говори вже, що трапилося? Дай вгадаю. Ти була у моєї мачухи, і вона тебе якось образила?

— Ні… хоча, не зовсім… Тобто… зовсім не так… просто… Максиме, прости мені.

Не витримавши емоцій, що раптово накрили, я зісковзнула на підлогу й упала перед мільярдером навколішки, схилившись якомога нижче та розсипавши по підлозі розтріпане волосся.

— Та що ж сталося? Навіщо ти принижуєшся переді мною? Тобі не можна — ти моя жінка, та ще й вагітна. Підведися негайно.

Шамранський підняв мене за плечі та посадив собі просто на коліна.

— Максиме, насправді... я не варта тебе… — пробелькотіла я в ніс. — Але все ж мені буде легше, якщо я стоятиму перед тобою на колінах…

— Ну гаразд, якщо тобі так хочеться…

І знову я стояла перед ним — наче грішниця, що прийшла каятися. Та, зрештою, я справді була нею.

— Пробач мене, Максиме... Я вчинила жахливий вчинок. Я зрадила тобі, — вирвалося з моїх вуст, і я торкнулася чолом підлоги.

— Що?.. Коли і з ким? — голос його був не гучним, та сухим і твердим, наче камінь. Мене пройняло до самих кісток. Руки затремтіли, і я впала всім тілом на підлогу, розпростерта, мов ганчірка.

— Я згрішила… і страшенно про це шкодую. Мені хочеться просто зникнути. Знаю, я не заслуговую на твоє прощення. Можеш бити мене, зневажати, вигнати з дому… Але я хочу, щоб ти знав — я все усвідомила. Я огидна сама собі, мені соромно до нестями, і я не розумію, як могла так вчинити. Це ніколи більше не повториться. Бо я… покохала тебе. І хочу бути з тобою та з нашою дитиною.

— То що, дитина… не від мене?

— Ні, Максиме, не сумнівайся — дитина твоя! Тільки твоя! — я зібрала волю в кулак і подивилась йому просто в очі. — Це сталося лише раз… тиждень тому. Я була, ніби під гіпнозом. І вже була вагітна від тебе. Якщо ти мене зненавидів — карай. Вези хоч до монастиря, бо я більше не довірюся жодному чоловікові, не належатиму нікому. Ти і наш малюк — ось моє життя. І я благаю лише про одне — пробачення.

— Чому так? — раптом заволав Максим і, схопившись, почав нервово ходити кімнатою. — Як ти могла?!! Невже я справді проклятий?..

— Пробач…

Він різко зупинився.

— Назви ім’я. Хто він?

— Це… Арсен. Масажист. І ще… він звабив мене за наказом твоєї мачухи — Катерини.

— Що?..

— Вони змовилися. Арсен — її коханець.

— Ще й це? Що за маячня… Поясни. Але якщо це наклеп — відповідатимеш.

— Це не брехня. Я потрапила у пастку, хитро розставлену цією підступною жінкою. Не знаю, чим я її так розлютила… Виявилось, Катерина з самого початку знала про наш контракт. Слідкувала. І… підіслала свого коханця, щоб збити мене зі шляху. Мабуть, мене чимось підпоїли... Пробач…

— Маєш докази?

І я розповіла все. Повільно, чесно, нічого не приховуючи. Як вона щось підсипала мені в чай. Як я повернулася за телефоном. І що підслухала… Я переказала розмову дослівно.

— Ну що ж… — Максим запустив руки в волосся, виглядав зламаним. — Це можливо. Якщо згадати всіх моїх колишніх… З усіма щось траплялося. А я… сліпець. Сам себе обманював, думав — доля така. Тепер усе стало на свої місця.

— І що тепер буде зі мною?

— Ти ні в чому не винна, — його слова стали для мене полегшенням. — Так, зараз я не хочу тебе бачити кілька днів. Але я дорослий чоловік. Я розберуся в усьому. І все буде добре. Думай про дитину. Ті слова… ти сказала щиро?

— Які слова? — я нічого не бачила крізь сльози.

— Ти сказала, що покохала мене… Це правда?

— Так… — я й сама не розуміла: кажу це щиро чи вдаю.

— Добре. Я вірю. І нехай це буде уроком і для мене. Бо й я не безгрішний. Лише тепер, коли мені справді боляче, я усвідомив, яку біль завдавав іншим. І тобі зокрема. Ми квити, Ларисо. Відпочинь.