49.

Катерина схилилася трохи назад, підтримуючи себе на долонях, а Арсен, з усією пристрастю молодого тіла, відповідав на її ритм. Її постать, натягнута, як тятива лука, здавалася майже нереальною в мерехтливому півмороку кімнати.

Хм… А чому б і ні? — мимоволі подумалося мені, хоча від сорому хотілося втекти. — Мачуха Максима ще досить приваблива жінка. Якщо й справді мріє народити… А раптом Арсен — саме той, кого вона обрала для цього? Молодий, гарний, сильний. Але все ж… Для такої, як Катерина, цього надто мало. Це просто гра. Секс без почуттів. Контроль і бажання — ось що тут править.

Майже в ту ж мить вона видала короткий, задушливий зойк і, ніби завершивши свою прелюдію, різко відсторонила хлопця. Але не пішла. Лягла на спину, облизала губи з повільною усмішкою й потягла Арсена за собою, стискаючи його пальцями з тією владною грайливістю, що змушувала кров кипіти навіть у мене, спостерігачки з тіні.

— Потерпи трохи, хлопчику, — прошепотіла Катерина хрипло, — я ще не наситилася. Ми щойно почали.

— Як накажете, пані, — відповів Арсен. Голос був дивно знайомим - цей його характерний акцент колись так ніжно лоскотав мій слух.

— Ну ж бо, не стій, наче статуя, — жінка хтиво примружила очі, — чи, може, я мало тобі плачу?

— Як накажете, моя повелителько, — він низько схилив голову.

І тут з її рук випурхнув тонкий чорний ремінець. Я не побачила, звідки він взявся. Лише відчула, як повітря напружилось. Один хльосткий рух — і тонкий слід проступив на засмаглій спині Арсена. Він зойкнув, але не відвернувся.

— Благаю… — прохрипів він. — Пробачте мені…повелителько...

— Ти був неслухняним, Арсене, дуже неслухняним, — її голос став холодним, мов лід. — Поганим хлопчиком. Тепер — вибачайся.

— Пробачте… будь ласка…

— За це — ще. — Вона вдарила знову. Різко, впевнено. Але її очі… в них палахкотіло щось більше, ніж просто бажання.

Я мимоволі відступила на крок, серце калатало. Катерина стала схожа на демонесу зі снів — у шкіряній корсетці, з відкритими грудьми, притиснутими ременями, зі шпильками на підборах, які блищали в тіні, з цією нагайкою в руках. Вона була пантерою. Хижачкою. І Арсен... він був її іграшкою.

— На коліна, раб! — гаркнула вона, і голос її зламався на нечоловічому рику. Я навіть здригнулася: на мить Катеринине обличчя спотворила гримаса справжнього звіра.

А потім — тиша. Напруга в повітрі, гірка, як мигдаль. Я більше не могла це витримувати. Мені було зле — не від ревнощів, а від чогось куди більшого. Від усвідомлення, що бачила щось, чого не повинна була бачити нізащо.

  Щось справжнє, але заборонене.

Я тихо, на пальчиках, рушила в бік ванної. Треба було взяти телефон і зникнути. Але, спіткнувшись об килим, я глухо впала, зітхнувши від болю — коліно саднило. Добравшись до туалету, я зрозуміла: телефона там не було. Зовсім.

Чудово. Як мені тепер запитати про нього? Якщо Катерина зрозуміє, що я могла щось підслухати — я приречена. Вона не пробачить. Такі, як вона, не прощають слабкості та необережності.

Тільки-но умившись холодною водою, я злегка заспокоїлась. Кілька ковтків — і трохи вщухла тривога. Я витерла обличчя рушником та залишила його у кошику, крадькома вийшла на терасу.

Коли поверталась донизу, погляд мимоволі впав на стіл. Та ось же мій елефон! Він лежав просто на склі. Я схопила тремтячими пальцями й одразу ж вимкнула звук, ховаючи до сумочки. Серце стукало десь у горлі. Тихо, обережно я наблизилась до дверей спальні.

Катерина вже сиділа на краю ліжка, поправляючи волосся. Арсен застібав запонки на графітовій сорочці, мов після ділової зустрічі.

— Чудовий сеанс, — сказала жінка, усміхаючись з ледь помітною ніжністю. — Ти завжди знаєш, що мені потрібно.

— Я намагався, — тихо, із хрипотою в голосі відповів він.

— Я навіть сумувала за тобою, — її інтонація тепер була майже жіночна, тепла. — І… ревнувала.

— Я ж повернувся одразу. Прилетів — і до тебе.

— Одразу? Не бреши. Я стежила за рейсом. Ти запізнився.

— Були справи…

— Які справи можуть бути у тебе без мене? — її нагайка торкнулася його стегна. Арсен розсміявся й відскочив.

— Три дні — хіба це затримка?

— Для тебе — ні. А от для мене — вічність.

Що це було? — я стояла, мов укопана. — Вона знає, де увесь цей час був Арсен? Відстежує його рейси? Стежить? Що взагалі тут коїться?.. І чому мені здається, що щойно я побачила набагато більше, ніж мала?..

Наступні слова Катерини вибили землю з-під моїх ніг.