47.

Коли ми дійшли до авто, я зупинилася, дочекавшись, поки водій відкриє дверцята. Сіла на заднє сидіння, поклала картину поруч і вже потяглася до сумочки — хотіла дістати телефон. Відкрила блискавку, запустила руку всередину, пошукала…

— Та що за капець, бл...ь! — тихо вилаялася, згадавши, що залишила його у ванній. На раковині. Коли мене нудило, я боялася, що впущу смартфон в унітаз, тож поклала його збоку. І все — забула.

— Зачекайте, — звернулася я до водія, який уже встиг завести двигун. — Мені треба повернутися до будинку.

— Щось забули?

— Так. Телефон.

— Я можу попросити охоронця принести.

— Дякую, не треба. Я сама.

Щойно дверцята клацнули, я майже бігом попрямувала до воріт. Навіть не встигла натиснути кнопку виклику, як охоронець уже відчинив переді мною хвіртку.

— Ти що, підглядав у камеру? — жартівливо кинула я, піймавши зацікавлений погляд. Він явно мене впізнав — але вже зовсім іншу мене.

Більше не провінційна дівчинка в простому светрі. Тепер — бездоганно випрасувана сукня з бежевого мережива, каблуки, блискуче укладене волосся, професійний макіяж, дорогоцінні сережки. Сумка від «Prada», на пальцях — лаконічні каблучки з перлами. Словом, виглядала я впевнено. І відчувала це.

— Це моя робота — моніторити камери по периметру, — спокійно відповів він, але очей не відвів.

— Ну-ну, стеж уважно, — всміхнулася я і рушила далі, цокаючи підборами.

У холі зупинилася. Кликати Катерину чи пройти в туалет самій?

Пауза затягнулася на кілька секунд.

Та потім я знизала плечима:

— Навіщо мені чиясь присутність? — пробурмотіла. — І без того ясно, що мачуха Максима не в захваті від моєї появи.

Можливо, жінка навіть сподівалася, що після отієї вечері я вже корчуся від болю у салоні авто, і мій організм позбавляється від «не її онука».

Не дам їй такого задоволення, — подумала я, прямуючи на другий поверх...

 Аж раптом згадала про спальню з каміном. Захотілося ще раз побачити ту атмосферу неймовірної розкоші. Незважаючи на мисливський декор, кімната була затишною. Камин — справжній, із попелом усередині. Вовчі голови на кам’яній кладці, пантера з холодними скляними очима. Пурпурова ковдра на високому ліжку, позолочені гірлянди, сатири на балках, які раніше здавалися мені лякаючими. Хотілося роздивитися все це ще раз.

Але підходячи до дверей, я зупинилась. Всередині щось відбувалося — голос Катерини, досить різкий, і ще один голос, чоловічий. Я впізнала акцент.

Мож серце обірвалося та впало під ноги...

Це ж не може бути правдою... 

 Я відступила назад і оперлася об стіну. Але чому ж ні? Я ж бачила, як Арсен ішов уздовж огорожі до будинку.

 То що він тут робить із ... Катериною?

Моя підозра стрімко перетворювалась на злість. І водночас — на цікавість.

Я підійшла ще ближче. Двері були лише прикриті. Обережно нахилившись, я зазирнула в щілину — і те, що побачила, буквально вибило повітря з моїх легень.