46.

 То ось воно як, — подумала я. — Виходить, якщо Катерина народить, то це ж якось вплине на умови заповіту? Хоча…

Настільки я знаю, люди на що тільки не йдуть заради великих  грошей.

Але я, мабуть, усе ж не змогла б провести життя в самотності тільки тому, що мала б на кілька мільйонів менше. Подумати тільки — така молода, гарна, багата жінка, а живе одна. І якщо вона ще може мати дітей, чому ж тягне із цим? Чого чекає? На що сподівається? Не думаю, що Максим забрав би у неї все до останньої копійки, якби вона попросила поділитися, а потім знайшла собі чоловіка і жила б, як усі нормальні люди. Дивні якісь принципи… Як казала моя бабуся: людська голова — темний ліс, нічого там не второпаєш.

І тут, мене немов окропом обдало іншим усвідомленням: а я сама? Хіба не заради грошей погодилася на цю брудну авантюру? Адже щойно народжу, доведеться віддати свою дитину — свою кровинку! — на виховання тій самій Катерині.

 А якщо щось станеться зі мною під час пологів? Якщо захворію, і більше не зможу мати дітей? Що тоді? Кому я буду потрібна? А цю дитину мені вже не повернуть…

 Ларисо, — звернулась я подумки сама до себе, — ти ж ризикуєш, і то серйозно. Досить витати в хмарах, зберися. У тебе в руках сильний козир — дитина від олігарха. І в тебе ще є час, щоб зробити так, аби він не зміг жити без тебе. Щоб навіть якщо й не покохає, то хоча б не захоче відпускати після пологів. І тоді… тоді все буде як у людей. Я — рідна мама — буду поруч із нашим малюком. А Шамранський… Він обов’язково полюбить сина. А якщо його — то й мене.

У мене ще було трохи часу, аби стати незамінною в житті цього чоловіка. Хоча би заради дитини.

— Щось мені недобре… - буркнула Максимова мати.

— Тоді я піду?

— Звісно, йди, тобі ж треба відпочивати, прийняти ліки чи щось таке… — в  руках Катерини завібрував телефон, вона поглянула на екран і нетерпляче метнула в мій бік очима. — Тебе провести, чи?..

— Ні, не потрібно, я сама, — привітно посміхнулась я, пригортаючи до себе вишивку.

— Якщо тобі краще, тоді прощавай.

— До побачення.

Звісно ж, я виходила з дому Максимової мачухи з величезним полегшенням.
Однією рукою тримаючись за поручні, а другою — стискаючи картину, я повільно спустилась на перший поверх і вийшла до дверей.

Озирнувшись востаннє, майже заздрісно глянула на той казковий зимовий сад. Мріялось — от би й собі завести щось подібне: екзотичні пальми, папороті, або ось — гортензію, всипану червоними, білими й синіми кулястими квітами.

Я ступила на ганок і глибоко вдихнула свіже повітря.

Як же тут гарно, — подумала я, милуючись охайним, рівненько підстриженим газоном і маленькими яскравими суцвіттями, розкиданими повсюди. Серед смарагдової трави вилась доріжка з бруківки, а довкола — велетенські сірі валуни, відполіровані до блиску. — Ніби в казці. Ще зовсім недавно, чи могла я сподіватися навіть на роботу в цьому будинку? А тепер я тут — як поважна гостя. І ніхто не має права мені щось заборонити.

Я затрималась біля розкішної голубої ялини. Спостерігала за верткою синичкою, що стрибала з гілки на гілку. Потім присіла навпочіпки й торкнулася садового гномика — фігурка була настільки майстерно зроблена, що мені здалося, він живий. Зрештою, сполоснула руки у фонтанчику-вазоні, всередині якого стояв алебастровий хлопчик. Струмочок води, що падав із його мініатюрного тіла в мідну посудину, нагадував мелодію зі шкатулки. Суцільні дива.

Треба буде частіше приходити сюди, — подумала я, дивлячись на зручну лаву, що півколом обіймала фонтан. — Можна взяти книжку, почитати, або взяти планшет, пограти в якусь гру, подивитися сайти, чи викласти фото в соцмережі… Стоп! Точно! Чому Максим досі не дозволяє публікувати наші з ним спільні знімки в Інстаграм? Нічого. От народжу йому дитину — тоді ще подивимось. Може, навіть сімейні селфі з’являться: я, олігарх і наш зірковий синочок.

Поки я так намріювала, назустріч мені вийшов охоронець у чорній формі з кобурою на боці. Підійшов до високої хвіртки, відчинив замок.

— До побачення, — ввічливо промовив, побачивши, що мене вже чекає авто.

— Так, до зустрічі, — підморгнула я .

Нічогенький собі, — подумала , приглядаючись до хлорця: блакитні очі, чіткі скули, чиста шкіра, злегка виступаюча нижня губа… Рік тому, якби зустріла такого красунчика — ще й у формі, з пістолетом! — не впевнена, що встояла б, якби запросив на побачення. Але зараз… Шкода його дівчину. Адже він ніколи не стане олігархом, не матиме такого будинку, не возитиме кохану на острови.

Ось до чого я дійшла у своїй пихатості. Гординя так і перла з мене, світогляд мій змінився кардинально. Я подумки вже поставила себе вище за інших — і не здогадувалась, який сюрприз готує мені життя. Десь там, нагорі, хтось уже підняв палець, щоби нагадати: Ларисо, час злітати вниз.

Але я ще цього не розуміла...