45.

Потім ми ходили по будинку, і Катерина показувала мені свої  вишукані антикварні меблі в одній із кімнат, величезний камін в затишній спальні (стіни якої були обвішані шкурами бідолашних тварин, що поплатилися життям лише за те, що були надто гарними), колекцію зброї, старовинних порцелянових ляльок, рідкісні рослини в тендітних горщиках, безліч вишивок, картини. Катерина здавалася трохи збудженою, наче поспішала кудись або ж щось тривожило її душу.

— Он, подобаються тобі ці «Маки»?
— Так, тільки…
— Тоді бери, дарую, — не дослухавши мене, Максимова мати швидко зняла зі стіни невелику вишивку в яскраво-червоній рамці. На темному лляному полотні був вишитий давній орнамент — чорвоно-чорна квітка, що здалеку й справді нагадувала мак.

— Дуже гарно, дякую.
— Символ кохання та достатку, — розсіяно мовила жінка, дивлячись повз мене у вікно. — Цій вишивці вже багато років, а може, й століть. Її ще мій чоловік купив мені на якомусь аукціоні в Канаді. Я вже й не згадаю, скільки вона коштувала — дуже дорого.

— Тоді, може, не варто… — як тільки почула, що за цю дрібничку заплачено купу грошей, у мені автоматично ввімкнувся «стоп» — привіт із дитинства: мама часто дорікала мені за витрачені дарма гроші, особливо на одяг, який, на її думку, коштував «занадто дорого». І через це я ніколи не дозволяла собі ані золота, ані гарної косметики, ані парфумів. Лише моя хрещена тітка Соня, дай їй, Боже, здоров’я, іноді тішила мене тим, у чому, як і кожна дівчина, я так гостро мала потребу.

 Здавалося б, тепер я вже могла не рахувати копійки й не боятися слова «дорого», але ні — я все ще здригалася, почувши його. Слава Богу, це перший раз за весь час із Максимом, коли я взагалі почула про гроші.

— Та що ти, Ларочко, бери! — Катерина рішуче відштовхнула мої руки, коли я вже збиралася повернути подарунок. — Повісиш у своїй спальні. Ця вишивка має особливу ауру… Слухай, а як ти себе почуваєш, нічого не болить?

— Ні, — відповіла я. — Все добре.
— Так? Ну добре… — і знову її погляд став відсутнім. — А от мені щось раптово недобре зробилося. Знаєш, у моєму віці, попри всі процедури й режими… Ларисо, яка ж коротка жіноча молодість і сила, якби ти тільки знала…

— Ну чому ж ви так кажете? — щиро полестила я, вдивляючись у її обличчя — чисте, без жодної зморшки. — Я б нізащо не дала вам і сорока п’яти.

— А, то ти знаєш мій вік? — її очі знову набули ясності. — Та, власне, що тут приховувати? Заміж за тебе я ж не збираюся.

— Хм… — я здивовано звела  брови. — До чого це ви?

 Здається, мати Максима почала говорити геть без зв’язку.

Пригадую, бабуся завжди казала: «Коли говориш із кимось, краще більше слухати — тоді він неодмінно проговориться про те, що лежить на самому денці душі».

— Ти вагітна… А я так і не народила жодної дитини. Думала, ще встигну, ще все попереду. А воно — он як вийшло. Спершу Григорій, батько Максима, забороняв мені вагітніти. Я навіть двічі робила аборт. Звісно, потім шкодувала страшенно. Але що вже — минулого не вернеш. Він хвилювався за свого сина — щоб не мав конкурентів, щоб я любила лише його, а не своїх дітей. А потім… Оглянутись не встигла — вже й сорок п’ять, а тут… Серце барахлить, сон кудись подівся.

— Може, ще не пізно знайти іншого чоловіка? — обережно запропонувала я. — А раптом ви ще зможете народити дитину? А може, й двох.

— Шанс майже нульовий, лапонько, — «І чого це вона раптом так відверто?» — Жіноче здоров’я вже не те. Доведеться дбати про Максима, як і раніше.

— Нічого, — усміхнулася я, притискаючи до грудей «Маки». — Скоро я подарую вам онука, і буде про кого дбати.

Я одразу ж пошкодувала про ці слова, бо Катерина здригнулася й навіть поблідла.

— Ну, шанс народити в мене ще є, — сказала вона з ноткою виклику, її очі  забігали туди-сюди. — Сучасна медицина такі дива творить, коли є великі гроші.

— А у вас вони є, — необережно нагадала я.

— Є, — її погляд у мій бік був схожий на укус отруйної змії. І як тут не повірити в порчу чи енергетичний вампіризм? — Але… ну та гаразд. А ти як себе почуваєш? Голова не крутиться? Нудоти нема?

— Ні, все добре…