43.

Будинок Катерини в Кончі-Заспі й справді вражав. Величезна територія, засаджена деревами й квітами, палац казкової краси. Одна зі стін повністю скляна — щоб сонячне світло безперешкодно проникало до оранжереї, що тяглася на всі три поверхи.

— Можеш скупатись, — підвівши мене до бірюзової гладі басейну, господиня посміхнулася мені своєю липкою, вивірено солодкою усмішкою. — Вода тут завжди тепла, я плаваю, коли заманеться. Іноді — навіть посеред ночі. Мені останнім часом геть погано спиться, нерви і все таке. Знаєш, я вже не в тому віці, коли тільки притулив голову до подушки — й одразу в сон.

— Та я наче нормально почуваюся.

— Ну так, ти ж ще молода, — нахилившись до мене, Катерина заволала мені просто у вухо так, що в животі злякано сіпнулося.

— Просто я виросла в селі, — не знаю, що на мене найшло, але захотілося хоч якось уколоти її. — У нас там усі сплять, наче вбиті. Безсоння — то взагалі не про нас.

— Ага, щось таке я чула, — скривила посмішку Катерина. — Але в мене тут теж, можна сказати, своє село — природа, чисте повітря, зелень. Тільки от сплю я все одно кепсько.

— То, може, спробуйте якесь снодійне, — промовила я з удаваною турботою. — Наприклад, «валер’янку» чи «амітриптилін».

— Що? Але ж це антидепресант! Звідки ти про нього знаєш? — мачуха мого чоловіка зиркнула на мене з підозрою.

— Моя бабуся мала нерви, — відповіла я. — І коли не могла спати, лікар виписував їй ці пігулки. По рецепту, звісно. А їздила за ними в Київ я.

— Ааа… тоді зрозуміло.

— Але бабусі на той момент теж було щось під п’ятдесят, — я тобі ще згадаю твоє «селючка», не сумнівайся, — так що спробуйте, а раптом допоможе?

Та Катерина проігнорувала мою "пораду".

— Ну, якщо купатись не хочеш, — вона вдала, наче нічого й не було, взяла мене під руку ( я аж здригнулася), — ходімо, я тебе чимось пригощу.

— Ходімо.

На терасі третього поверху стояв сріблястий стіл зі скляною стільницею. Сівши у м"яке крісло, я з насолодою вдивлялася в краєвид: з одного боку — величезне вікно з панорамою на вулицю та сусідні будинки, з іншого — соковита зелень зимового саду і блискуча гладінь води в басейні.

— Принесіть чаю, — коли я з подивом подивилася на порожні чашки й блюдця, Катерина подзвонила у маленький дзвіночок на столі, викликаючи прислугу.

Вгору гвинтовими сходами поспішала жінка в темно-синій сукні та червоному фартуху, несла тацю чайником і вазочкою цукерок.

І тут мене знудило.

Щоб не знесло прямо за столом, я затисла рот долонею, витріщилася на Катерину й поглядом показала, що мені терміново треба кудись.

— О, тобі так зле? Розумію, — занадто гучно й емоційно озвалася жінка. — Біжи он туди, за ті двері — там туалет.

Я навіть не дослухала. Просто зірвалась і помчала, як скажена.