42.

— Я скучив, — перші ж його слова просто вбили мене на місці. А ці карі очі, цей ніжний і відданий погляд, ці пухнасті вії…

— Арсене, ти що? — прошепотіла я, відчуваючи, як моє тіло зрадницьки виходить з-під контролю. Бо ті кляті колібрі, що давно дрімали в животі, раптом прокинулися і почали навіжено стукати дзьобиками просто в найчутливіше місце. — Тобі сюди не можна, після того, що…

Але він не дав мені договорити. Різко скоротив відстань між нами, грюкнув за собою грюкнув дверима й притис мене до стіни, накрив губи пристрасним, довгим поцілунком. Таким, що я ледь не задихнулася.

Від збудження і страху моє серце калатало як шалене, я відчувала, як і його серце тремтить у моїх долонях.

Раптом виник спогад про втечу від Артура Карпенка, тоді я теж відчувала щось дуже подібне.

Це й привело мене до тями.

— Іди звідси! — ледь вирвавшись з шалених обіймів, прошипіла я, затравлено озираючись довкола. — Тут же прислуга… Побачать… Розкажуть…

— Я все зрозумів, — різко відступив Арсен. — Я чекатиму. Коли і куди мені прийти?

— Ні, не треба, — лиш підвівши погляд, я  втонула в його очах ( Ні! Це не Артур!) - і з останніх сил втрималась, аби не здатися на милість розбурханої зграї колібрі. — Не треба.... не приходь.

— Чому?.. Пані… Ларисо...

- Пройсто йди геть, - я злегка його відштовхнула, а мої ніздрі вловили ледь чутний аромат мускусу та кави.

- Але ж, - і кава у його очах. Спалах в моєму животі. Я міцніше стиснула зуби.

- Не час і не місце...

- Але .... я люблю тебе.

- Що????

Нарешті я почула ці слова, що розсипалися дзвониками у моїх вухах, аж на очах виступили сльози.

- Я ж бачив, як цей деспот поводиться з тобою. Він тобі не пара. А я... тебе кохаю.

— Йди, Арсене, ти чуєш мене? - сказала хрипко, не маючи сил на видих - бо слухати таке було приємно.

— Гаразд, я піду. Але я тобі потелефоную. В мене є твій номер.

- Навіщо ти мені телефонуватимеш? - "хочу ще раз почути те кохаю".

- Я знаю, ти любила обідати у «Синій ластівці». Я буду чекати на тебе там. Ти ж прийдеш? 

- Йди вже.

- Пообіцяй.

- Гаразд...

Коли за Арсеном зачинилися двері, я упала спиною на стіну й просто з’їхала майже до підлоги, хапаючи ротом повітря та перебираючи пальці.

Коли трохи прояснилося у голові, обхопивши руками скроні, підвелася і попленталась до ванної. Набрала води в джакузі, занурилася по шию, увімкнула всі форсунки на повну потужність. Крапнула трохи пахучої піни — і розчинилася в ній, як у хмарі. Закрила очі й майже годину боролася сама з собою. А це, як відомо, найзапекліша битва.

Усвідомивши нарешті, що не дзвонитиму Арсену і більше ніколи не піду до «Синьої ластівки» (навіщо мені, вагітній, знову розривати собі серце?), я просто виповзла з ванної і хлюпнулася на ліжко, мов жаба у своє болото.