38.

Я милувалася красою Катерини. Струнка, витончена, з довгим чорним, як ніч, волоссям («А як же русявий синочок? Невже пішов у батька?»), з пишними грудьми та тонкою талією. Одягнена, звісно ж, бездоганно — у блідо-бузкову міні-сукню, взута в туфлі на високих підборах, у вухах поблискують діамантові сережки, на тонких зап’ястях — кілька браслетів. Ех, у нашому селі жінок у такому віці вже називають «баба»…

— І як ти міг, — не зводячи з мене примружених лисячих очей, свекруха все ж зверталася до Максима. — Не повідомив про свою дівчину, не показав.

— Розумієш… мамо, — чоловік зробив наголос саме на цьому слові, — так вийшло. Я не хотів тебе зайвий раз турбувати.

— Зайвий?! І те, що ти одружився — це, по-твоєму, зайве?! Ларисо, дитинко, до чого ж ти розпустила свого чоловіка… ой, та ми ж ще й досі не знайомі! Максе, познайом нас.

— Гаразд, раз ти вже тут… Познайомся — це моя мама. А це — моя партнерка Лариса, ми з нею уклали контракт.

— Який ще контракт? — перебила його Катерина, її обличчя вмить налилося червоною барвою, спотворивши ідеальні риси.

— Ну… ти ж знаєш про мою проблему, мамо, — знову наголос, — мені вже давно за тридцять, а я досі без спадкоємця, тому я вирішив…

— І що, Ларочко, ти обіцяєш народити мені онуків, так? —  в мій бік метнулася блискавка.

Відразу ж занило під ложечкою, нестерпний напад нудоти судомою скрутив нутрощі. Не маючи більше сили опиратися вимогам тіла, я різко схопилася з-за столу й кинулася бігти до вбиральні. Там, тільки-но зачинила двері - зігнулася над раковиною, вчепившись руками в краї, і здавлено застогнала, видавлюючи з себе щойно випиту воду.

— Боже мій, треба викликати лікаря! — знову цей огидний вереск (ну чому ж мені так не сподобалась ця доглянута красуня?)

— Ні, все гаразд, — витираючи губи серветкою, я повернулася до столу, відчуваючи несподіваний прилив сил і дивуючись, як ще хвилину тому мені було так зле.

— Тоді поїжте щось. Наприклад, пропоную.... попросила кухаря приготувати стерлядь. Або маринованих кальмарів у винному соусі… Ой, я ж привезла з собою грузинське вино! Відкоркуй, синочку, вип’ємо за знайомство.

— Ларисо, з тобою все гаразд? — Шамревський здавався по-справжньому стурбованим.

— Так, певно, щось не те з’їла, а ще цей переліт. Я ж раніше ніколи не літала у літаках.

— Але ж політ був, здається, цілком комфортним. Коли ми летіли на острови, ти весь час усміхалася, і потім усе було нормально. До того ж ти їла зовсім трохи, все було свіже. То в чому ж справа?

— Сама не знаю.

— А може…

— Синочку, а розкажи-но мені, як ви там відпочивали? — раптом втрутилася в розмову Катерина. — Як там Мальдіви?

— Та все так само, — Максим не відводив із мене пильного погляду.

— А я хочу запросити Ларису до себе, ти ж не проти?

— Ні, що ти, — переконавшись, що зі мною все гаразд, він дивно засмутився.

— Тоді вирішено. Завтра, Ларисо, ти потрапиш у рай, я тобі обіцяю. У мене ж будинок на Конча-Заспі. Я сама його спроектувала. Так от, у центрі будівлі — зимовий сад, а в ньому басейн…

— Катерино… ой, мамо, давай потім, — зупинив потік вереску Максим, — бо в мене щось розболілася голова.

— Ну добре, тоді, Ларисо, розкажи про себе. Де жила до того, як зустріла мого сина? Де навчалась, працювала? Хто твої батьки?

Від зливи незручних питань моє обличчя миттєво налилося жаром, руки затремтіли, в очах защипало й закрутило в носі. Бо що я могла розповісти цій доглянутій леді? Хіба про те, що після школи сиділа вдома, бо в батьків не було грошей, аби мене навчати? Чи що народилася і виросла в селі, а замість саду за стареньким будинком у нас був город з картоплею? А може, розповісти про невдале весілля — моє й Артура Карпенка?

На щастя, Максим помітив мій стан, але його відповідь вразила мене, змусивши відчути себе чужою за цим розкішним столом.

— Мамо, — відпиваючи сік, він кинув холодний погляд у її бік. — Я не повідомив тебе про своє рішення, бо Лариса мені, так би мовити, зовсім не дружина, і немає сенсу допитуватись до неї з дурними питаннями. Вона навіть не наречена, не дівчина, не коханка - а просто ... моя ділова партнерка, і не більше. Вона пообіцяла народити, я їй за це заплачу — все.

— Як це? — Катерина зробила вигляд, ніби здивувалася, хоча Шамревський уже розповідав їй, на яких саме умовах ми живемо.

— Якщо дитини не буде — відправлю її назад у село…

— То вона із села? — від обурення дама мало не знепритомніла, її обличчя вкрилося плямами. — Але ж, синочку.

— … дай договорити! — Максим різко підвівся зі стільця. — Я вже давно дорослий, і робитиму те, що сам вважаю за потрібне!

— Але ж дитина… Вона точно буде від неї?

— І спати, і дітей народжувати я буду з тими, з ким сам вирішу, зрозуміла?

— Але ж ти ганьбиш нашу родину… — зашипіла Катерина. — А гени? А спадковість? А якщо там алкоголізм чи ще щось гірше? Ларо, твій батько п’є? А мати? Вона не хвора, бува, на щось таке… шизофренію, скажімо? Або… в роду були туберкульозні, чи з виразкою?

— Досить! Комедія закінчилася, — перебив її Максим. А потім, звертаючись до мене, буркнув: — Ларисо, негайно йди до своєї кімнати.

Два рази нагадувати не довелося - я стрімко підхопилася зі стільця й, намагаючись придушити нудоту (яка, певно, виникла через нерви), побігла через зал до сходів на верхній поверх.

Але вже на першій сходинці мене раптом закрутила голова, я спіткнулася й гепнулась на підлогу, судомно хапаючись за поручні.

— Господи, оце роззява! Краще б ти підлікував Ілону, — верескливий голос цієї жахливої жінки чомусь долинав до мене, мов луна. — І де ти тільки знайшов цю селючку?

— Замовкни! — занадто віддалено долинув голос Максима..

А чому я не можу встати? — ця думка була останньою, яку я встигла зафіксувати, перш ніж свідомість огорнула темрява.