37.

Я не знаю, що сталося б далі. Але Максимові раптом терміново знадобилося повертатися до Києва.

— Якщо хочеш, — сказав він мені вранці, — можеш залишитись тут ще на пару днів, поплавати, позасмагати. А я вже сьогодні ввечері вилітаю.

— Ні, — згадавши пестощі масажиста й усе, що трапилось після, я злякалася, що ця шалена пристрасть заведе мене в глухий кут. — Я з тобою.

— Як хочеш, — хмикнув олігарх. — Але врахуй, наступного разу на острови ти можеш і не потрапити.

— Розумію... — зітхнула я з виглядом засмученої, хоча в глибині душі зраділа: нарешті випала нагода добре все обміркувати й ухвалити правильне рішення. Адже з Арсеном ми певний час не бачитимемося — можливо, життя саме все розставить на свої місця.

Назад ми летіли на особистому літаку Шамревського. Арсен змушений був добиратися окремо. Звісно, олігарх із ним повністю розрахувався: оплатив квитки в обидва боки й наперед компенсував усі витрати на дорогу.

Я не знала, як усе буде в Києві. Якщо чесно, вдивляючись у вікно літака на геометрію полів і стрічки доріг, я навіть трохи жалкувала, що дозволила собі захопитись хлопцем настільки, що впустила його в себе. Але водночас — і це мене неймовірно тішило — його рідини не потрапили туди, куди не слід. Тож якщо й станеться вагітність, я матиму стовідсоткову впевненість: дитина в мені — законна.

У Києві, щойно переступивши поріг квартири, я раптом відчула дивне запаморочення.

Мабуть, наслідки перельоту... чи перепад клімату, — подумала я. — Відпочину трохи — й усе минеться.

Але ні, не минулося. Бо у вітальні на нас чекав сюрприз.

— Синочку, привіт! — щойно ми зайшли, з дивану підвелася стильна пані й кинулась назустріч Максимові з широко розпростертими обіймами.

Я вирішила, що це якась із його колишніх дружин чи коханок. Але слово «синочку» змусило мене насторожитися. Бо ж нормальна, при здоровому глузді жінка не назве отак зменшувально чоловіка, що випромінює силу й абсолютну впевненість у собі.

— Катерино… ти… — розгубився Шамревський. Він різко відступив, не давши жінці торкнутися до себе, мало не зачепив мене плечем, перекинув один із чемоданів і буркнув щось нецензурне.

— Ну що ти, Максюшечко? — здавалося, вона не помічала його опору, настирно сунула вперед, як танк. — А це хто тут у нас?

Помітивши мою непримітну постать, красуня метнулася блискавкою, обхопила мене за плечі й міцно притиснула до себе. Я не встигла зреагувати, і в підсумку отримала гучного поцілунка в щоку.

— Доброго дня… — промимрила я перше, що спало на думку.

— О, так оце ти від мене її ховав? Непорядок, —  схопивши мою долоню своїми тонкими, холодними пальцями, Катерина наполегливо потягнула мене вглиб кімнати, до столу, накритого на трьох. — А я от наказала приготувати вечерю. Сімейну. Ви ж, мабуть, голодні?

— Ні, не голодні, — сухо відповів Максим.

— Тоді хоч чаю вип’ємо, посидимо. Бо якось усе не по-людськи вийшло. Що це я, мати, а дізнаюся про весілля сина в останню чергу?

— Ніякого весілля не було, — приречено зітхнув Шамревський, однак був змушений підійти до столу, бо ми з Катериною вже сиділи.

Та варто було мені глянути на всі ті страви, розставлені в ряд, і вдихнути запах риби з часником та сиром — мене ледь не знудило. Добре хоч, що зранку я нічого не їла — тільки сік та воду пила.

— Що з тобою, Ларисо? — побачивши, мабуть, смертельну блідість на моєму обличчі, Максим миттю підскочив до мене.

Мені було приємно й навіть трохи зворушливо бачити його турботу.

— Мабуть, дівчину в дорозі заколисало, — промовила бездоганна пані, очевидно, що його мати. — Ось, випий соку з лайма, полегшає.

— С... спасибі, — прошепотіла я, вдихаючи повітря на повні груди.

— Може, тобі все-таки лягти? — турбота олігарха дедалі дужче вражала.

— А як же я? — капризно надувши губки, Катерина відкинулась на спинку стільця й зацокотіла манікюрованими пальцями по столу; її кільця з діамантами блищали, як вітрини ювелірного.

— Катерино… — почав Максим.

Та жінка різко його обірвала. В її голосі зазвучав крижаний метал.

— МАМА! Я вимагаю, щоб ти й далі так мене називав, чуєш?! — крикнула вона так пронизливо, що мені аж у вухах заклало. — Ти мені ножа в серце встромляєш, коли таке кажеш! Невдячний!.. Я тебе виростила! Я про тебе все життя думаю! Молюсь за тебе, ночей не сплю! Я живу заради тебе, а ти…

І раптом з її очей градом посипалися сльози. Вона голосно шморгала носом, схлипувала, а її бездоганний макіяж потік, залишаючи чорні струмки туші на ідеально вибілених щоках.

— Ну досить, заспокойся, — голос Шамревського став вищим. Кинувши на мене швидкий погляд, він підійшов до матері, присів, обійняв її за коліна.

— У мене серце розривається, коли ти така... А ТИ!!! — схлипувала Катерина.

— Все-все, мамо, я більше не буду, тільки не плач, — винувато дивлячись їй в очі, наче школяр, мурмотів Максим.

Я геть не впізнавала його. Де ж подівся той холодний, стриманий і рішучий чоловік, олігарх, якого я знала?

Але водночас я розуміла: перед ним — найдорожча у світі людина, його мати. Ймовірно, він її справді образив. Я б теж не стрималась, побачивши сльози мами, тому як могла, глушила в собі нудоту, запиваючи її водою, і намагалася зберігати бодай видимість спокою.

— Отак краще, — витираючи сльози, нарешті втихомирилась Катерина, і на її малинових вустах з’явилася чарівна усмішка.

Я уважно вдивлялась у її обличчя. Вона не молода — та й не настільки стара, щоб бути Шамревському матір’ю.

Скільки ж їй років? — гадала я. — Якщо Андрію тридцять п’ять, то їй… що, понад п’ятдесят? Та не може бути! У п’ятдесят так не виглядають. І в сорок — теж.

Навіть якби ця пані використовувала всі досягнення сучасної косметології, навіть якби перенесла кілька пластичних операцій… А як же тоді її очі? Її фігура?

Хоча — в синочка ж мільярди. То чому б не подарувати мамі вічну молодість?