34.

Минав четвертий місяць нашого спільного життя, а я все не вагітніла. Майже щодня (окрім «тих самих днів») Максим приходив до моєї спальні.
Зустрічалися ми переважно вранці, а спали окремо — такою була примха чоловіка. І спершу це мене дуже дратувало: я ображалась, не розуміла, плакала.
Та згодом змирилася з цією роллю — бути лялькою, іграшкою, бездушним кімнатним звірятком, безправною жінкою, з якою просто підписали контракт.

Максим зваблював мене і в ресторанах. Іноді, зупинивши авто - просто серед дороги, не зважаючи на присутність водія.

Я до всього звикла. Змирилася. Але чи могла я покохати олігарха? Здавалося, мала б - адже решта мого життя була, як солодкий мед - та якось не виходило...

Я відчувала вдячність — за всі ті подарунки, несподівані сюрпризи, поблажливість до моїх примх. Моє тіло, попри стримування, все ж отримувало насолоду від вишуканих пестощів. Шамревський був гарний, розумний, майже завжди тактовний. Але ця його холодність, різкість, що межувала з жорстокістю, знущанням, а потім — оманлива ніжність… Ми ніколи не розмовляли відверто, він жодного разу не згадав про батьків — ані моїх, ані своїх. І це зобов"язання — народити йому дитину — висіло наді мною, як дамоклів меч, що от-от впаде мені голову.

І тут — доленосна зустріч із Арсеном, вродливим юнаком, таким чутливим і ніжним... Мені здавалося, що він ніколи б не вчинив зі мною так, як цей самовпевнений олігарх, який купив мене, немов річ, немов одну зі своїх автівок.

Поступово я переглянула свої погляди на багатство — зрозуміла, що щастя не лише в грошах. І якби мої батьки були хоча б трохи заможнішими, я, напевно, спробувала б щось змінити, можливо, навіть не клюнула б на цю наживку. Але — все вже сталося.

І якось я навіть подумала: а що, як не народжувати дитину?

Але страх липкими пальцями одразу схопив мене за горло. Адже я піднялася надто високо, і впавши, могла розбитися вщент. До того ж, у такому разі я не отримувала жодної компенсації. Виходило, що я задарма віддала своє дівоцтво? Щоб мільярдер, насолодившись досхочу, виставив мене за двері — без копійки, ще й приниженою, позбавленою честі? Ні, треба було йти до кінця, бодай спробувати вибороти ті гроші, що й не снилися мені в недалекому минулому. Бо Максим не пожалів би мене — хто я для нього? Випадкова зустрічна в його житті, не більше.

Так, Шамревський часом поводився, як справжній егоїст. Але водночас я не могла до кінця розкусити цього чоловіка, зрозуміти його справжню сутність. Можливо, в душі він був непоганою людиною — ось же всі ті подарунки тому підтвердження. Та як же мені знайти ключик до його серця?

А поки я металася в сумнівах, на горизонті з’явився Арсен. Потім усе якось склалося само собою — я ним захопилася.

Я згадала, як знову сказала Максиму про того масажиста (Єгора до того часу він уже звільнив).
Мене вразило великодушшя та довіра олігарха, коли він, почувши моє прохання, дав згоду.

— Ларисо, через місяць ми їдемо на Мальдіви. Лікар каже, що теплий клімат островів сприятливий для зачаття.
— А масаж?
— Добре, якщо ти цього хочеш.
— Невже й справді можна? — я захоплено хаплескала в долоні, бо не вкладалося в голові, щоб дорослий чоловік дозволив іншому хлопцеві м’яти тіло своєї жінки.

Якби я попросила про таке у Артура Карпенка -  після весілля!, то замість згоди отримала б синець під обидва ока, а з вибитих зубів можна було б зробити собі намисто.

— Чому ти так дивуєшся? — посміхнувся тоді Максим.
— Але ж це дорого... — пробурмотіла я щось не те, що справді думала.
— І де ти, кажеш, чула про цього супердорогого француза?
— Ну… Арсен працює в «Карамельному зайці», — все ще не вірячи своїм очам і вухам, відповіла я, — дівчина на рецепції сказала, що він справжній віртуоз і бере дорого, бо воно того варте.
— Поглянь на сайті номер цього салону, — без краплі підозри чи ревнощів Максим ліниво розвалився у кріслі.
— І що, ти зможеш...
І тут олігарх просто приголомшив мене.
— Зможу? Хм… якщо бажаєш, він поїде з нами на Мальдіви.

Я була в ступорі. І якби ще трохи — можливо, передумала б. Бо на таке здатен лише справжній чоловік — всемогутній, великодушний і щедрий.
Або?..

 Ні, мене виховували інакше. І те, що спершу здалося мені гідністю, вже за хвилину видалося слабкістю. Ну не могла я покохати байдужого, довірливого простака, який не бачить далі власного носа й запускає вовка у свою отару.