30

Вийшовши надвір, я мимоволі підвела погляд угору. Повітря було чисте після дощу, а небо — світле, майже біле. Крізь вузькі розриви між дахами неквапно пливли м’які хмарки, схожі на розкуйовджену вату, яку хтось недбало розтягнув на прозорій блакиті. Після півтемряви холу денне світло різко, майже боляче, різало очі — воно було занадто яскравим, занадто реальним. Я примружилась, ніби світ на мить став для мене надто відкритим.

І саме в цю мить я почула звук — зверху прочинилося вікно, скриплячи тонко й несподівано. Я інстинктивно повернула голову на джерело звуку і завмерла. У вікні стояв Арсен. Його фігура вирізнялася на фоні прозорого світла — високий, мовчазний, напівзатемнений. Він стояв між легкими тюлевими фіранками, що ледь тріпотіли від легкого протягу, і дивився вгору, у той самий клаптик неба, що і я.

«Мабуть, вирішив на хвильку перепочити від роботи», — подумала я, відчуваючи, як у грудях стискається щось невловиме. Його силует був водночас таким простим і недосяжним, що мене раптом охопила хвиля збентеження. Мені стало соромно — ніби я підглядала за чимось особистим, майже інтимним. Зненацька я усвідомила, що стою там, внизу, застигла, прикута до цього образу, і якщо він подивиться — побачить мене.

Я поспішно натягнула капюшон толстовки на голову, прикривши обличчя, й рушила вздовж стіни, намагаючись не здаватися підозрілою.

— Додому, — коротко кинула я Геннадію, сідаючи в авто. М’яке шкіряне сидіння прийняло мене, огорнувши знайомим теплом.

Я заплющила очі — втома накотилася раптово й солодко. На губах сама собою з’явилася вдоволена усмішка. Мені стало добре — і фізично, і десь глибоко всередині, немов я щойно дозволила собі бути живою. У цю мить я дозволила собі каприз — уявити, що мала б власного масажиста. Такого, що вмів би знімати втому не лише руками, а й інтонацією, дотиком, мовчанням… Хвиля тепла прокотилася тілом, і я провалилась у сон, навіть не помітивши, коли авто рушило.

Мені наснився дім — той самий, у селі, де все здавалося простішим, але водночас набагато глибшим. Стара школа, довгі коридори, де кожна стіна пам’ятала голоси, сміх, швидкі кроки. Та ось — тиша. Йшов урок. Я стояла біля дошки й писала речення крейдою, відчуваючи спокій і впевненість.

Раптом двері рвучко розчахнулися — і до класу буквально влетів Артур Карпенко. Його очі палали, він ішов стрімко, як буревій, ні на кого не зважаючи. Підійшов, міцно обійняв мене — і в наступну мить ми обоє впали на підлогу, у хмару крейдяного пилу.

Я затремтіла, намагаючись вирватися з його обіймів, бо не розуміла — це пристрасть чи агресія? Хотіла закричати, та губи не слухались. Усе моє тіло скувало — наче уві сні, де ти безсилий. Артур нахилився ближче, його подих був гарячим, напруженим… але в наступну секунду все раптом змінилося. Простір розтанув, сцена розчинилася.

— Пані Ларисо, вже можна починати масаж? — м’який голос різко повернув мене в реальність.

Я розплющила очі. Переді мною стояв Арсен. Його пальці, здається, щойно ледь торкалися мого обличчя — чи то снували волосся з чола, чи просто спостерігали. Я здригнулася.

— Ох… — вдихнула я, намагаючись прийти до тями. — І сон же мені наснився…

Я швидко озирнулася довкола: не шкільний клас, не дошка, і — найголовніше — жодного Артура поруч. Тільки я, масажний стіл, запах ментолу та присутність Арсена.

— Знаєш, Арсене… можеш повернутися трохи пізніше?

— Наскільки пізніше? — його голос був стриманий, але в ньому щось змінилося. Зник звичний професійний тон — натомість з’явився ледь вловимий відтінок нетерплячості. Можливо, навіть ревнощів. І — що найдивніше — жодного натяку на французький акцент.

— Хвилин через п’ятнадцять, — прошепотіла я, відчуваючи, як моє тіло автоматично переходить у стан слухняності. Голос мій став м’яким, майже винуватим.

— Добре, — відповів він коротко й вийшов, не озираючись.

Я залишилася лежати, відчуваючи, як моє тіло повільно повертається до реальності. Сон ще не зовсім відступив, думки залишалися каламутними, як вода після бурі. Я не могла збагнути, що мене більше збурило — сам сон, присутність Арсена чи його дивна реакція. Але факт залишався фактом: хтось із нас — або він, або я — дозволив собі надто багато.