25.

Тепер....

Повернувшись у свій номер після купання в прозорих водах океану, я зняла бірюзові окуляри Ray-Ban і скинула зі свого засмаглого тіла ніжно-блакитну сукенку Mango — коротеньку, легку, з маленькою рюшою знизу — просто на підлогу, а тоді вляглася на низький диван, звісивши руки й ноги довільно вниз.

Очі мої були заплющені, легкий вітерець, напоєний екзотичними ароматами, обвівав обличчя, приємно холодячи шкіру.

Під сукнею на мені не було більше нічого, адже просто за нашою терасою розляглася невеличка бухта, схована від усього світу напівпрозорою перегородкою, оплетеною зеленню й квітами.

Сонце й хвилі так мене зморили, що я поринула в легку напівдрімоту; кожна моя клітинка дихала задоволенням і насолодою, а думки, наче зграя білих голубів, відлітали слідом за примарними хмарами, що зависли десь на обрії, мов мереживо ручної роботи.

Почувши поруч невідчутні кроки, я навіть не ворухнула пальцем — мабуть, це покоївка принесла напій, або ж...

— Арсен, це ти? — я різко сіла, і слизькі шовкові покривала утворили навколо мене живописні складки; один край звісився вниз. Чомусь мені захотілося погратися  — і, ухопившись пальчиками ніг за край, я підняла його вгору. — Але ще рано, прийди пізніше, після обіду.

— Добре, пані Ларисо, — з легким акцентом відповів красень, і я подумки здивувалася, як добре він  опанував українську мову.

Так, я могла б дозволити хлопцеві просто зараз зайнятися своєю справою. Якби, скажімо, ще три місяці тому він отак зайшов би — я б нізащо не наважилася розпоряджатися ним. Але тепер… тепер я вже увійшла в смак розкішного життя, купалася в ньому, як дельфін, що нарешті вирвався з дельфінарію у відкриті води світового океану. І мені подобалося вигадувати всілякі примхи, змушуючи прислугу бігати туди-сюди і виконувати для мене дрібниці: замінити манговий сік на ананасовий, перевісити штори, бо мені не сподобався їхній колір, або прийти на кілька хвилин пізніше. Я могла легко насварити за запізнення, вимагати доставити в номер журнали українською, навіть якщо це коштувало сотні доларів.

А колись...

  одного разу я навіть відмовилася сідати в авто, бо воно було не тієї моделі. Я побачила в свіжому номері Cosmopolitan яскраво-помаранчеву Seat Ateca і попросила Максима Шамревського, щоб він придбав мені саме таку, дуже вже хотілося визирати з віконця, мов модель на фото з глянцю.

На жаль, саме цієї марки ще не було в салонах Києва, тож мій мільярдер придбав для мене веселу й моторну Ibiza.

— Ось, те що треба, — підводячи мене до машини, за кермом якої сидів мій особистий шофер — сухенький дідусь років сімдесяти (за словами Максима, Геннадій — колишній інструктор з водіння, який згодом навчить і мене кермувати не гірше будь-якого аса), — це тобі подарунок. Вона навіть краща за Seat Ateca. І якщо завагітнієш — машина буде твоєю. Такий собі маленький бонус.

— Та невже?.. Але я ж хотіла зовсім іншу модель.

— І ця непогана.

— Знаєш… щось мені сьогодні недобре, піду, мабуть, приляжу.

— Але ж для тебе вже замовлений столик.

— Нічого, я краще щось почитаю.

— Не будеш сумувати?

— Ні, не хвилюйся, їдь на свої склади… чи куди ти там збирався, — «я не почула ще слів кохання».

— Ох і примхлива ж ти! — взявши мене двома пальцями за підборіддя, Максим — просто на очах у всіх — раптом нахилився і міцно поцілував у губи, злизавши залишки дорогої матової помади Armani — яскраво-рубінового кольору.

«Боже, Ларисо, що ж ти виробляєш! — я подумки здригнулася від масштабів власних забаганок. — Жодній з твоїх подруг з села не світить навіть розбитий “Фольксваґен”, а ти — вередуєш. Схаменися, поки не пізно!»

Але, глянувши йому в обличчя і побачивши ту самовдоволену усмішку — усмішку мисливця, що пишається своєю здобиччю — я заспокоїлася. Бо, схоже, обрала правильну тактику поведінки: такому багатієві не до вподоби була б покірна жертва-мазохістка, альтруїстка-монахиня, прибита калоша, яка радіє дрібницям. Ні, йому треба завойовувати півкоролівства, щоб потім із переможною посмішкою кинути його до ніг своїй служанці-королеві. І нічого, що наш союз тимчасовий — адже все ще може бути.

Ага, ще може бути... і якщо я відмовлюся від усього цього — він миттю знайде мені заміну. Красунь у Києві вистачає, а от таку вимогливу, як я, ще треба пошукати.

— Добре, йди, відпочивай. Вагітній, — підморгнувши на прощання й легенько шльопнувши мене по сідницях, затягнутих у дизайнерське вбрання, Максим попрямував до чорного Lexus, що чекав на нього. Ще раз озирнувшись, він зник у його затемненому салоні.

— Отакої! — хмикнула я, і, кивнувши на прощання, поцокала на захмарно високих підборах назад, залишивши Геннадія стояти біля бузкової Ibiza, зосереджено розмірковуючи, що ж тепер робити.

Це було вже після двох із гаком місяців нашого з Максимом спільного життя. Остаточно влаштувавшись у його апартаментах, я «кермувала» на шаленій швидкості, вивчаючи столичне життя і вникаючи в усі його подробиці, які тільки могла зібрати. Я вирішила надолужити все втрачене за ті роки, коли жила, як затуркана простачка. І ще поспішала насолодитися всім цим наповну — бо хто знає, що буде завтра.