24.

Під’їхавши до входу в ресторан, я побачила яскраву неонову вивіску: «Форемія». Трохи нижче сяяло — «Black Thai» Restaurant. Над входом висів масивний козирок, розсип лампочок на ньому нагадувала нічне небо, всипане зорями. Біля входу — гранітна платформа з декоративними деревами в гранітних діжках.

Усередині не було жодного відвідувача. Нас зустріли мовчазні офіціанти, вишикувавшись в ряд, злегка схиливши голови — стримано, з повагою.

Мені ще ніколи не доводилось бачити такої розкоші.

Золотий грифон із розправленими крилами здіймався ніби між вежами з-за спинок вишуканих диванів. Над пальмами й м’якими шкіряними кріслами, біля цегляної стіни, висіли люстри в ажурних клітках, що струменіли теплим світлом. Дзеркальний бар сяяв пляшками рідкісного вина і витриманого коньяку. М’які стільці, старовинна шафа з орхідеями, подушки з візерунками, дракони, птахи, золота колона зі світлом, ажурна стеля, чорна статуя в золоті, танцівниці в коронах, армія кам’яних ченців — усе це здавалося маренням.

Ми сіли за низький столик. Я вмостилася на кріслі з високою спинкою, підклавши під себе три подушки. До нас відразу ж підійшов офіціант у бездоганній чорній уніформі.

Максим  замовив страви з риби, потім легким рухом пальця поманив мене до себе.

— Зніми шубу. Сідай поруч зі мною, — наказав він тихо, але владно.

— Так, — прошепотіла я, вмостившись біля нього з яскравою подушкою в обіймах.

— У мене був напружений тиждень. Хочу трохи розслабитись.

Я озирнулась. І справді, зал був абсолютно порожній — уся ця краса тільки для нас?

 Для мене?..

— Я люблю такі речі. Вони збуджують. Як у юності, коли доводилось ховатися, боятись, що хтось увійде.

Він розстебнув сорочку, обійняв мене за талію й притяг до себе. Дотик пальців уздовж хребта змусив  затамувати подих.

Згодом світ навколо зник. Залишилось лише напружене мовчання, блиск світильників на жовтому мармурі підлоги, його долоні на моїй шкірі.

А потім — передчуття. Наче щось має статися. Невідоме, але шалено бажане. Хвилювання від того, що ми у публічному місці, й будь-якої миті може з’явитися офіціант.

І разом із тим — солодке відчуття, що боятися нічого. Цей зал — орендований. Цей чоловік — могутній, впливовий. Він може дозволити мені все. І саме це збуджувало ще дужче.

Я почула кроки — до нас наблизився офіціант. Його чорний фартух торкався колін. Він мовчки поставив прилади, можливо — і страви, й так само мовчки зник. А я раптом відчула, як це коротке втручання ще більше підвищило мій внутрішній жар. Я вже майже не контролювала себе.

— Яка ж ти палка… — прошепотів Максим.

— Ні… — видихнула я, захлинаючись у відчуттях.

— Ти б бачила, яке блюдо нам щойно подали…

Блюдо? Яке ще блюдо? — запаморочення солодкого сорому й насолоди змішувалося в мені.

— Спробуєш?

Я підкорилась. Торкнулась губами до шматочка риби — соковита, солона, тепла… Я муркотіла від задоволення, коли їла з його рук, злизуючи з пальців соус, що стікав по зап’ястках.

— Смачно? — запитав він.

— Дуже…

— Тоді я скуштую трохи…

Ми не відпускали одне одного. Я була розчинена в ньому. В його руках, у його диханні.

— Присядь до мене на коліна, — прошепотів він і обережно посадив мене, розвернувши до столу. — Їж, люба. А я тебе любитиму — повільно, до безтями. Подаруй мені дитину. А потім проси все, що завгодно.

Це була справжня феєрія. Я ковтала делікатеси, відчуваючи, як у моєму тілі вибухають хвилі блаженства. Слизька риба, м’ясисті паста-ниточки, соуси на шкірі… Я танула, захлиналася в насолоді.

— Досить… я не можу більше… — нарешті зітхнула я, втомлена, але щаслива.

— Відпочинь, — сказав він і, покликавши офіціанта, замовив фіалкову воду. Підклав мені подушки, і ми так і залишились — огорнуті ароматом шкіри, спецій, тіла й пристрасті.

Офіціант приніс прозорий флакон з пахучою водою. Максим обережно вмив руки, освіжив обличчя.

— А тепер — десерт.

Коли офіціант приніс десерт, я лише злегка привстала. Лизнула вершечок — кисло-солодкий, із ноткою ванілі, топленого молока, шоколаду.

— Смачно? — запитав він, занурюючи печиво в крем. — Спробуй ще, а я насолоджуватимусь тобою.

Ваніль, ананас, коньяк… І я — у іншому вимірі.

— Час вийшов, люба. За дверима вже, мабуть, інші гості. Пора поступитися місцем.

Я вийшла з ресторану на ватяних ногах. Але на мені була шубка за кілька тисяч доларів і — невимовне відчуття легкості в тілі. Я була п’яна — не від вина, а від усього, що щойно сталося.