22.

— То ти хотіла шубку? Зупинись тут, — наказав Максим водієві, і ми, звернувши з траси, під’їхали під ганок з вітриною, що сяяла, мов новорічна.

Я вже потяглася до ручки дверцят, але чоловік владно зупинив мій порив:

— Ларисо, не поспішай. Водій усе зробить сам. Звикай.

Дверцята навстіж розчинилися переді мною, і я вийшла в нічну темряву столиці, оглушена реввищем проїжджаючих машин.

Шамревський міцно взяв мене під руку, кивнув водієві, той мовчки відступив убік, і ми рушили до входу. Я ледь не зойкнула, коли скляні двері розсунулися самі — щойно ми ступили на ворсисту зелену доріжку.

— Боже, а як вони дізналися, що ми вже тут? — здивовано прошепотіла я.

— Сенсори, — відказав Максим коротко.

Та коли я побачила всередині всю ту розкіш — ряди немислимо дорогого одягу — мені перехопило подих. По старій звичці вибирати скромніше, я підійшла до чорної, коротенької шубки, що виблискувала гладеньким хутром.

— Оця подобається, — сказала я дівчині-консультантці, яка миттю опинилася поруч.

Та спритно зняла шубку з вішачка й розгорнула її, пропонуючи мені приміряти.

— Скільки коштує ця краса? — запитала я, захоплено розглядаючи своє відображення в дзеркалі.

— П’ятдесят тисяч, — дівчина усміхнулась без тіні збентеження.

— Скільки?! А є щось… трохи дешевше? — я так і запнулась, піймавши погляд олігарха — насмішкуватий, холодний.

— Котра із шуб найдорожча? — ліниво докинув він, навіть не зрушивши з місця, поки я борсалась у шубі.

— З вікун’ї. Ще є одна — з останньої колекції будинку мод «Loro Piana», — заливалася солов"єм продавчиня, підводячи нас до вішачка із довгим рудуватим пальто. До справедливості сказати, в схожому ходила тьотя Ліда — прибиральниця в моїй школі, звичайно ж, воно мені геть не сподобалося, я скривила вуста й мало не пирхнула від розчарування.

Але, почувши суму в доларах, я ледь не втратила дар мови. Мій мозок відмовлявся приймати такі цифри.

— Та за таке... можна все наше село купити... — прошепотіла я, витріщаючись на «пальто тьоті Ліди». — І що в цій шубі такого?

— Це найдорожчий у світі хутро, — без тіні іронії пояснювала дівчина. — Вікунья — це вид лам, що мешкає в Перу. Із їх шерсті виготовляють тканину, метр якої коштує в середньому п’ять тисяч доларів…

— Ні, мені геть не подобається ця ... вікуся, — перебила я консультантку, після пояснення, яке звучало дещо зверхньо, відчувши себе якоюсь дурепою. — Я хочу щось світліше і не таке... довге.

— Річ має бути ексклюзивною, — відводячи погляд, докинув Максим й пішов до вікна.

— Тоді… пропоную пальто з рисі. Натуральне хутро.

- Вартість?

- Двісті тисяч, — хоча Максим не дивився в її бік, дівчина вказала на плямисте хутро.

Відчуваючи, як троїться в очах, я глибоко вдихнула та заперечно похитала головою:

— Ця шуба теж... задто довга, я не люблю, щоб волочилося по землі, бо хутро швидко забрудниться.

Дівчина кинула здивований погляд на Максима, проте той і далі відсторонено дивився за вікно, тоді вона розвела руками, мовляв, я не розумію, що ти хочеш.

- Є щось коротше? Щоб трохи нижче талії й рукав — до ліктя? - уточнила я.

— Тоді... пропоную поглянути на чудову шубку з нової колекції, із чорнобурки, — дівчина пішла до дальніх вішаків, зняла хутро та розгорнула переді мною. — Рукави можуть бути задовгі, але приміряйте. Можна допомогти?

— Звичайно. 

Огортаючи мої плечі хутром, консультантка схилилася та майже на вухо прошепотіла:

— Та й вартість її всього три тисячі доларів.

Коли шубка торкнулась моїх плечей, я відчула якесь полегшення, швидко дістала із сумочку помаду та дуже густо підвела губи.

— Темний відтінок і розкішний ворс чудово пасують до вашої червоної помади. Вам дуже личить, — ще й похвалила продавчиня, підморгнувши, цим переконала мене остаточно.

— Ну як тобі ця шубка? — спитала я Максима, милуючись собою в дзеркалі. - Мені личить? Тобі ж теж подобається?

— Непогано, - він нарешті зміг відірватися від вікна, якусь пить розглядав мене з ніг до голови, а тоді повільно рушив в мій бік. — Ця твоя червона помада... І я б хотів...

Максим витягнув з кишені гаманець, дістав звідти купюру в доларах, зіжмакав й хапливо тицьнув її консультантці.

- Ой, боляче, - пискнула я, коли він занадто міцно взяв мене під лікоть та силою поволік до примірочної, яку я спершу й не помітила.