21.

– Тоді… можна мені песцеву шубку? – запитала я, всміхаючись і дивлячись Максиму просто в очі, намагаючись здаватися спокусливою.

– Можна. Заїдемо дорогою в «Богемію».

– О так… – я ледь не пустила слину від несподіванки, від усвідомлення: він справді це сказав.

– А ти не така вже й проста, як здаєшся. Мене це… зворушує, – відкинувшись на спинку крісла, він кивнув. – Іди сюди, Ларисо. Ти виглядаєш звабливо. Оці довгі вії, ця наївність… я не можу відмовити собі в маленькому задоволенні. Ти знаєш, що таке…

Його голос затих, і коли я почула останнє слово, щоки обпалило жаром.

– Знаю… – прошепотіла я. І здогадувалась, чого саме він хоче.

Але в ту мить я була готова на все. Нові можливості, які раптом відкрились, сп'янили. Усі сумніви, страхи, упередження — все зникло. Моральні заборони, з якими я жила все життя, втратили вагу. Я була тут, з ним, і почувалася живою.

– То ти не така проста сільська дівчина, як здаєшся на перший погляд.

– Ні. Звісно ж, ні, – намагалася звучати впевнено. Я знала, чого хочу.

– Ти підписала контракт. Тепер усе по-справжньому. Ти — моя.

Його дотик був різким, майже владним. Моє обличчя пекло, очі наповнились слізьми — і водночас тіло відгукнулося несподіваним тремтінням.

Максим нахилився до мене так близько, що я відчула його дихання. Зсуваючи з плеча тонку тканину сукні, він прошепотів моє ім’я.

Я мала б опиратись. Мала б. Але замість того прошепотіла:

– Візьми мене… мій володарю…

У голосі було стільки бажання, що мені стало лячно. Але вже пізно — я дозволила природі перемогти.

– Як накажеш, – його голос став теплішим, м’якшим.

Я відчула його дотик на оголеній шкірі, а серце билося в шаленому ритмі.

– Знаєш, я колись зустрічався з дівчиною… Ілона. У неї був ідеальний третій розмір — але весь штучний. Ненавиджу підробки. А ти… справжня.

Я обійняла його за плечі, ніжно провела губами по вушній мочці й подумала: А що, як він закохається в мене?

– Що ти робиш? – прошепотів він і  притягнув мене ближче. – Все добре, – додав, заплющивши очі.

Його руки були теплі, рухи — впевнені, пестливі. Моє тіло відгукувалося на кожен дотик. Я не могла, не сміла сказати це вголос… але я відчувала це всім єством.

– Як же добре… – простогнав він, злегка відсторонившись.

 Потім закурив.

– Шубка й вечеря в «Mr. Zuma» компенсують мою, скажімо так, прямолінійність. Вип"єш  води?

Я мовчала.

– Я не зрозумів, – його голос став серйозним. – Тобі що, не сподобалося?

Я могла б сказати: ні, та це була б брехня. Я зібралася з духом і прошепотіла:

– Мені було дуже добре… мій володарю.

– Оце вже інша річ. Вставай і йди до мене.

Я підвелася з підлоги, усміхнулась — сором’язливо, невпевнено. Прикрила груди, але він лиш засміявся:

– Та годі. Мені подобається тішити свою жінку. А ще більше – коли вона хоче чогось більшого. Розумієш?

– Ще не зовсім… – визнала я, бо справді все здавалося нереальним.

– У селі, може, цінують скромність і стриманість. А я люблю жінку, яка знає, чого хоче.

Невже справді йому подобається виконувати мої бажання?.. – не вірилось. Адже я не принцеса. І він — не слуга.

– Ну, оодягай сукню, вибирай туфлі — поїхали. У нас перша шлюбна ніч. Я замовив для нас увесь зал. Офіціанти вже чекають.

– Увесь зал?.. – повторила я, майже не вірячи своїм вухам.

І згадала: я ж підписала контракт. Мене перевірили. Він хоче дитину…

Та мені було байдуже.

Я була готова на все.

Бо з таким чоловіком навіть найбожевільніші речі здавались… правильними.

Це були мої перші наївні думки, перші дні серед розкоші. Я не тямила, що роблю, думала Образами, а тіло — вже пробуджене — просто жадало любові.