20.

Вийшовши під ясне небо Києва, я ніби вперше глянула на світ іншими очима — і навіть трохи засумнівалася.

Так, звісно, я мріяла, щоб усе сталося "як треба": спочатку весілля, біла сукня, фата, урочистість. І до останньої хвилини наївно сподівалась, що контракт із мільярдером таки виявиться шлюбним. Бо глибоко всередині вірила: я зможу якось змінити хід подій... Але ж не могла вимагати цього від поки що чужої для мене людини. Саме — поки що. Бо коли щодня дихаєш з кимось одним повітрям і ділиш одне ліжко, зостатися осторонь просто не вдасться.

Та щойно я кинула погляд на зосереджене обличчя Шамревського, як у голові вже вирувала інша думка:

Може, я все ж поквапилась, коли поїхала з ним до Києва. Може, мені краще було б залишитися вдома, в селі. Але що тепер зміниш? Та нічого. Постараюся народити йому дитину, віддам — як обіцяла, а потім візьму свої мільйони і знайду собі чоловіка. Я ще молода. А невдовзі стану ще й багатою та вільною. Усе життя попереду.

Та знову, мов з відра, на мене нахлинули сумні думки: а що, як я надто легко віддала себе в руки цьому байдужому до моїх почуттів і потреб тирану, що вирішив використати моє молоде тіло просто як інкубатор?

Контракт був уже підписаний, а сума компенсації — аж надто лякала.

— Ти засмутилась? — запитав Максим, помітивши мій похмурий вираз обличчя.

— Та ні, все гаразд, — відповіла я, розглядаючи кільце з величезним рожевим діамантом, яке мільярдер щойно надів мені на палець.

Але якщо я не народжу йому дитину за ці дванадцять місяців, — похмуро подумала я, — то, згідно з умовами контракту, він забере його назад. Як і все інше.

Наче прочитавши мої думки, Максим раптом запропонував:

— Формально ми підписали ділову угоду, але... я ж не спонтанно на це наважився. Якщо хочеш — поїхали кудись повечеряти? Відсвяткуємо. Але тільки ввечері. Зараз у мене справи.

— А як же я?

— Водій відвезе тебе додому.

— Добре, — натягнуто усміхнулась я.

Повернувшись, я була така розбурхана, що навіть не хотіла їсти. Просто впала в ліжко й одразу заснула. Проспала майже до вечора.

Прокинулась від того, що двері до моєї кімнати відчинились. На порозі стояв Максим.

— Поїдемо в «Богемію». Там хороша кухня. Мій улюблений ресторан — «Mr. Zuma», східний стиль. Має сподобатись і тобі. Переодягайся.

Я миттєво підскочила, кинулась у ванну, потім відчинила гардероб.

У селі для моїх речей була одна-єдина шафа — та й та спільна, на всю родину. Знайти там щось було майже нереально. А як шукав тато — то після нього все було пожмакане і перевернуте. А тут — ціла гардеробна! З поличками, вішалками, м’якою лавочкою й дзеркалом у повний зріст.

Згадавши, що час підтискає, я вибрала червону сукню з чорною вишивкою. Швидко застібнула на талії сріблястий пасок і вибігла назад.

— Я нормально виглядаю? — ніяково спитала я, розправляючи сукню на животі.

— Мені байдуже. Можеш хоч у мішку йти — всі речі там дизайнерські, — розвалившись у кріслі, зневажливо посміхнувся Максим. І я вперше так гостро відчула: а чи правильний я зробила вибір? Але вже було пізно. — Ти ще така молода, що на тобі все виглядає добре. А якщо навіть ні — мені все одно. Головне, щоб твоє симпатичне личко завжди сяяло від щастя. До речі, це теж у контракті прописано.

— Теж?..

— Та скільки можна слухати ниття? Чому ви, жінки, завжди всім незадоволені?

— Я — задоволена, — згадавши про компенсацію, я швидко усміхнулась. — Просто, можливо… я боюсь, щоб тобі не було за мене соромно. Якщо я якось не так…

— Що? Повтори? — і його тіло затряслося від сміху.

Нарешті заспокоївшись, Максим витер очі й, окинувши мене поглядом, мовив:

— Дитинко, запам’ятай: будь-яка твоя витівка, будь-яка поведінка — все виглядатиме нормально, якщо поряд буду я. Тільки не нити й не ревіти, зрозуміла?

— Просто… я не вмію користуватися приборами. Я ж ніколи не була в ресторані, — зізналась я, червоніючи, але намагаючись не стирати усмішки з обличчя.

— Боже, яка дурня, — його чітко окреслені вуста скривились у поблажливій посмішці. — Та хоч пальцями ніг їж, якщо зможеш втримати ними ніж і виделку! Мені байдуже, зрозуміла?

— А етикет?

— Розслабся й живи. Всі ці правила, прибори, що куди вдягати — плюнь і розітри. Радій життю. Насолоджуйся смачною їжею, зручною і гарною одежиною, будь розкута. Ларисо, зрозумій: ти — господиня свого життя. Твоє головне завдання — завагітніти.

— Але ж закони суспільства…

— Для всіх ти — моя дівчина. Партнерка. Офіційно. А отже, тобі дозволено встановлювати правила. Якщо, звісно, я дозволю.

Після цих слів у моїй голові щось вибухнуло. Я зрозуміла: тепер я вже точно не буду колишньою. Навіть попри його відверте зневажання моїх почуттів — від такого вже не відмовишся.