19.

За широкими дверима відкрилася простора кімната з вишуканими меблями — круглий стіл, величезний білий диван і два крісла. Штори кольору «золотий пісок» спадали до самої підлоги, а зі стелі звисала сяюча кришталева люстра.

— Сідай, — наказав Максим, вказуючи на диван. Сам розмістився поруч.

Підтягнувши трохи задовгий поділ, я влаштувалася на самому краєчку дивана, несміливо озираючись довкола.

Невдовзі до кімнати увійшла жінка з пишною копою чорного кучерявого волосся. Поклавши на начищену до дзеркального блиску поверхню столу теку, вона зупинилася, витягла кілька сторінок, дістала ручку й поклала зверху.

— Підписуй, — звернувся до мене олігарх.

— Але... можливо, мені варто спочатку прочитати, що тут написано? — запитала я.

— Так, звісно, — жінка схвально кивнула. — Згідно з законодавством ...

— У цьому немає потреби, — різко перебив її Шамревський.

— Тоді я коротко викладу суть документа, — наполягла жінка. — Я не хочу аж настільки грубо порушувати важливу процедуру — підписання ділової угоди.

— Тільки швидко, у мене немає часу.

— Суть така: ви, громадянко Ларисо Миколаївно Цибульська, укладаючи цей договір із громадянином Максимом Борисовичем Шамревським, зобов’язуєтесь упродовж дванадцяти місяців від дня його підписання народити йому дитину. А також зобов’язуєтесь робити все можливе для зачаття, тобто — сумлінно та регулярно вступати в статевий контакт із громадянином Шамревським на першу його вимогу, включно до останнього дня. Відмова та опір вважатимуться порушенням контракту, що може спричинити його розірвання.

— А якщо я захворію? — мені просто не вистачало повітря, так мені було соромно перед цією суворою і, здавалося, абсолютно правильною жінкою.

Та що вона знала про моє життя? Про всі ті злигодні, що переслідували мене й мою родину. От вона — киянка, мала хорошу роботу, квартиру, її чоловік, очевидно, не вкалував десь на будівництві, а діти були влаштовані. А я? Що чекало мене в моєму селі? І навіть якби я залишилася жити в столиці — без нічого, як би я вижила? Хто би запитував у мене, голодної, зневіреної, чи маю я моральні принципи? Легко засуджувати, коли в тебе все в порядку. Але коли намагаєшся хоч якось вирватися з дна — тут уже не до правил.

Тому, пересиливши сором, я все ж зважилася подивитися жінці прямо в очі.

— У будь-якому разі... — напевно, зрозумівши, що я пішла на таке не від доброго життя, жінка зітхнула. — Якщо пан Шамранський отримає відмову, ви повинні будете повернути всі витрати на ваше утримання за весь період спільного проживання з ним.

— Але де ж я візьму такі гроші?.. — злякалася я й крадькома поглянула на Максима — а раптом він змилосердиться й якось змінить цей пункт, внесе хоч якісь поправки? Адже навіть ті суми, що я «заборгувала» йому за ці кілька днів... Я навіть не уявляла, про які цифри йдеться, тільки могла здогадуватись.

— Громадянко Цибульська, можливо, ви все ж прочитаєте договір? — із докором кинула жінка, поглянувши на чоловіка, який насмішкувато слухав мої слова.

— І що, навіть якщо вона прочитає? — у голосі Шамранського задзвеніла сталь. — Думаєте, ця злиденна дівчина відмовиться від розкішного життя?

— Усе може бути, — «Я що, з глузду з’їхала?!»

— Та ні, не буду читати, — пискнула я, винувато кліпаючи віями. — Я просто хотіла уточнити, і все. Розкажіть до кінця, я зрозумію.

— Гаразд... — зітхнула жінка і продовжила: — Якщо ж протягом зазначеного терміну вагітність не настане, ви втрачаєте будь-які права на майно, отримане за цей час, а контракт буде розірвано без жодних матеріальних чи моральних претензій із вашого боку.

— Тобто?

— Ви не отримаєте жодних коштів, але й вам ніхто нічого не буде винен.

— А про які гроші йдеться?

— Десять мільйонів і документи на квартиру, — гаркнув у мій бік Максим. — Цього тобі досить?

— І мені потрібно лише народити йому дитину?.. — тихо перепитала я, обдумуючи почуте. — А якщо в мене не вийде... за рік?

— До того ж, — уточнила жінка, — якщо виявиться, що дитина не від зацікавленої особи, тобто не від громадянина Максима Шамревського, то вона залишається з матір’ю, тобто з вами, і жодних коштів у такому випадку ви не отримаєте. Більше того — будете змушені компенсувати витрати.

— Ні, та що ви… — прошепотіла я, відчуваючи, як шалено б’ється моє серце. Це ж на що натякають — що я, мовляв, зраджу мільярдерові? Я що — самогубиця? — А з ким буде дитина, якщо я її народжу?

— Дитина — панові Шамревському. Вам — гроші й квартира. А далі — живіть, як хочете. Громадянко Цибульська, ви зрозуміли головну, а точніше — єдину умову контракту? — перепитала жінка.

— Так.

— Тоді підпишіть тут і тут, — показала вона пальцем на місця, де я мала би поставити підпис, висловивши таким чином згоду стати жінкою мільярдера, а також — контейнером для виношування його майбутнього нащадка.

Але, попри все, — із завмиранням серця думала я тоді, — цілий рік я житиму розкішно. А там, може, ще й щось назбираю, і навіть якщо не вийде з дитиною — усе одно виграю. Побачу світ, отримаю красиві речі, підлікуюсь, спробую якось допомогти батькам. А головне — мені ж заздритимуть… хоча б протягом цього року.

— Добре, — і я притулилася животом до столу, стискаючи в тремтячих пальцях ручку.