18.

Притискаючи букет до грудей, на ватяних ногах я рушила до крісла, відчуваючи підступне бажання близькості.
Чому так відбувається? — дивувалася я, усвідомлюючи: я ж йому не дружина. Маю повне право відмовити. Але йду, мов ягничка! Напевно, це від нудьги, від безділля. І… цей олігарх такий вродливий…

Я була повністю готова йому віддатися, тим більше, що за вікнами — ніч, а в голові — подарунки, масаж, нова зачіска…
Завтра все стане зрозумілим. Як-не-як, а в мене буде на руках офіційний документ. Тож... це все насправді сталося? Саме зі мною? — думки бриніли, мов бульбашки шампанського, що виривалися назовні.

Ще крок…
Але у Максима раптом задзвонив телефон. Грубо вилаявшись, він витяг його з кишені, приклав до вуха. За мить, не сказавши й слова, розвернувся та вийшов з кімнати.

Я залишилась сама, з букетом у руках, стискаючи губи, не знаючи, що й думати.
Максим не повертався. І поступово до мене почала повертатися ясність.

Розчаровано зітхнувши, я пішла до ванної, знайшла там вазу, поставила квіти, перенесла вазу до кімнати й поставила біля ліжка. Нехай хоч ці квіти стануть мені розрадою.
Хотілося б поговорити з мамою, — подумала я, заповзаючи під легку ковдру. — Хоча б по телефону. Як там вони? Нічого не пояснив, нічого не сказав. Покликав — і кинув. Ну що ж, завтра все стане ясно.

Попри тривожні думки, в столиці я спала добре — щойно голова торкалася подушки, я провалювалася вглибокий сон.

Наступного ранку після сніданку до моєї кімнати увійшла Камілла Мілінська. В руках у неї була ціла купа речей.

— Пан Шамревський дав мені вказівку підібрати для вас особливий гардероб, — сказала вона з незворушним виразом обличчя. Я помітила, що її губи виглядають якось неприродно, наче хтось їх трохи «підкачав». А ще — та помада, насиченого червоного кольору, не дозволяла дивитись ні на що інше, крім її рота.

— І як саме я сьогодні маю виглядати? — запитала я, вже здогадуючись: ми їдемо підписувати контракт.

— Ви повинні відповідати моменту. Ось, приміряйте, — Камілла простягнула мені світлий бежевий костюм: піджак і спідницю, яка більше скидалася на широкий пояс — така вона була коротка.

— А є щось інше, більш скромне? — запитала я, згадуючи настанови мами.

— Добре, тоді спробуйте ось це, — із цікавістю в очах, стилістка поклала на диван графітову сукню на тоненьких бретельках, знизу оздоблену пишними салатовими рюшами.

— Оце те, що треба!

Але, щойно я одягла ту сукню й вийшла на середину кімнати, помітила у її очах насмішку. Вона що — хотіла з мене покпити, принизити, принісши цей сарафанчик, схожий на літню сукенку? А я й повелася…

— Є щось іще? — скидаючи бретельки, я невдоволено буркнула.

— Я розкладу речі на ліжку, а ви подивитеся.

Цього разу я вибрала лавандовий костюм: вузькі штани й вільний топ, що спадали до середини стегон. Ставши перед дзеркалом, я побачила іншу себе — витончену, мов юна аристократка, а не вчорашню дівчину з підхарківського села.

Я самовдоволено всміхнулася. Але раптом у дзеркалі побачила, як відчиняються двері за моєю спиною.

— Здається, це саме те, що треба, — промовив ММаксим, заходячи до великої вітальні, вся підлога якої була встелена взуттям і розкиданим одягом. Він оглянув мене байдужим поглядом і звернувся до худорлявої стилістки:
— Ну що, Камілло?

— Ага, wonderful, — відповіла вона.

— Я дуже задоволений. Можеш бути вільна, — він вказав їй на двері.

— Good-bye! — змахнула рукою Камілла і, мов екзотичний птах, випурхнула з кімнати.

— А тепер одягни он ту сукню, — чоловік кивнув на графітовий сарафан.

— Але…

— Я сказав: одягни сукню, — гримнув він.

Я вирішила скоритись...

Швидко розчесала волосся, яке й без того лежало ідеально після стрижки, нафарбувала тільки губи — такою ж червоною помадою, як у Камілли, — і, слідом за Максимом спустилася до авто.

Усю дорогу ми мовчали. Шамревський втикав у своєму телефоні. Я — розглядала місто за вікном: вулиці, будинки, перехожих…

Нарешті під’їхали до химерної будівлі.