16.

Так, я вже навіть була готова до того, що вночі до моєї спальні завітає Максим. Я налаштувалась на це, хоч у думках і противилась. Бо, по суті, ми не були чоловіком і дружиною, а все інше було лише на словах — якийсь примарний поки контракт, обіцяна винагорода і таке інше. Але водночас я перебувала в його апартаментах, на його території, а отже, наче й була його власністю? Голова просто розколювалась від усього цього, нерви були на межі, гнітила невизначеність. І тут... Замість красивого чоловіка — служниця, що принесла мені легку вечерю. Неочікувано.

Кілька хвилин я просто лежала, розглядаючи тацю. А потім, вирішивши, що Максим, вочевидь, прийде трохи пізніше, підвелася з ліжка, щоб насолодитись їжею.

Узявши склянку й печиво із собою, я знову вляглася на шовкові простирадла й почала хрустіти хлібцями, запиваючи все солодким чаєм.
На електронному табло внизу екрана показало північ, місто — десь унизу за вікном, уже занурилось у сон — а я все чекала. Та дарма.

Натиснувши на пульті червону кнопку, я втонула в червоному напівмороку. І нарешті заснула. Одна.

Увесь наступний ранок та  день я не бачила мого мільярдера.
Я страшенно нудилася, тиняючись туди-сюди — від широкого вікна до дверей ванної, потім — вниз по сходах до акваріума; крутила педалі велотренажера, лазила по шведській стінці, гортала журнали, міряла одяг або перемикала канали на телевізорі.

І от, нарешті, чоловік з’явився.
Лише надвечір, з величезним букетом червоних троянд, без стуку Максим увійшов до моєї кімнати.

— Сумуєш? — кинувши букет на ліжко поряд зі мною, він підійшов до крісла і, впавши в нього, відкинув голову назад, притих.

— Привіт… — відповіла я.

Але чоловік ніяк не зреагував на моє привітання і навіть не поворухнувся.
Не знаючи, що робити, я обережно взяла букет і кілька хвилин просто розглядала квіти. А потім перевела погляд на Максима.

Високий, стрункий,  підтягнутий. Одягнений, здавалося б, просто, та видно, що одяг куплений у дорогих бутіках або, як і для мене, привезений прямо сюди: обтягуючі джинси й гольф кольору мокрого асфальту, коричневі шкіряні капці. Долоні великі, пальці доглянуті, з манікюром (ну, а як же інакше?), на зап’ясті — дорогий годинник. Смаглявий; темні густі брови; яскраві вії; чітко окреслені вуста; ніс із горбинкою; важке підборіддя, нижня щелепа трохи виступає вперед.

Мої руки затремтіли, коли я поглянула просто йому в обличчя. Дихати було важко, на щоказ запалали рум"янці. Я обійняла саму себе.

Максим не ворушився, і я продовжила його розглядати  - мій погляд ковзнув угору, зупинився на рельєфі грудних м’язів, що красиво вимальовувались під дорогою еластичною тканиною. Очі були заплющені. Дихання рівне.

Шамревський був надзвичайно гарний, просто хлопець із картинки, ще й казково багатий.

Невже він мій? — подумала я, злякавшись водночас  цієї думки. — Може, це просто сон? Ну не може ж такого бути, щоб такий чоловік обрав мене? Хто я така? Чим я особлива? Лише наївна молода дурненька, сільська простачка - хоча й зі здоров’ям? Хоча… якщо згадати, що міські дівчата з пелюшок сидять на дієтах, до того ж примхливі й, можливо, зіпсовані… то, може, в тому, що я виросла в селі — і є моя головна перевага?

Квіти п’янили ароматом, на довгих стеблах не було колючок. Упаковані в жорсткувату тканину, що гарно відтіняла оксамитові голівки.

— Завтра підписання контракту, — втомлено промовив Максим, коли я, підвівшись із ліжка, щоб поставити квіти у воду, зробила кілька кроків до ванної.

— Що?

— Водій їздив до села і привіз твій паспорт.

— До мого села? — я так розгубилась, що руки самі собою розтиснулись, і букет упав на підлогу.