15.

Особа була у сірому брючному костюмі — штани й піджак — та в білій сорочці з мереживом, у чорних лакованих туфлях на гігантській платформі; на голові — копиця із різнокольорових пасм, очі підведені чорною тушшю, пухкі губи, крихітний кирпатий носик…

— Я — Данило Мішин, — усе ж таки чоловічим голосом представився мені цей незвичайний гість. — Перукар. Стиліст. Чули про мене?

— Ні…

— А ви ж, здається, Лариса? Дівчина… е-е-е… Максима Шамревського?

— Так,  — я розправила плечі.

— Сідайте ось сюди, — Данило кивнув на крісло біля трюмо. — Я спробую щось зробити з вашим волоссям.

— Що саме?..

Масажист Єгор, спаковуючи свій розкладний стіл, тихенько пирснув, певно, зрозумівши, якої помилки щойно припустився цей перукар з екзотичною зовнішністю — та все ж!

— Йой... ви неправильно зрозуміли, вибачте, — поспішно запевнив Данило. — Я лише мав на увазі, що… Я ж отримав перше місце на конкурсі стилістів, і мені справді подобається змінювати людей. Але я — надто вже творча особистість, мене іноді заносить, тому пробачте, якщо поводився нетактовно.

— Та нічого, — скривившись, я зневажливо оглянула дивакувату постать цього переможця зачісок (а на вигляд — звичайний збоченець, якого можна побачити хіба що в комедійних шоу. — І якщо стригти — то не дуже коротко.

— Все зрозумів.

На честь Мішина (і на моє полегшення) він упорався десь за пів години. І коли я, з насолодою розтріпуючи пишні локони, подивилася на себе в дзеркало, не змогла стримати захопленого вигуку. Замість безформних і нерівних пасем, мою голову тепер прикрашала змаринка із пишно збитих золотистих кучерів.

— Мене звати Камілла Мілінська, — коли кумедний стиліст вилетів із кімнати геть, забравши із собою блискучий хромований саквояж, до кімнати увійшла ще одна особа.

— Лариса… — оглядаючи симпатичну дівчину, знітилася я. — І як у вас усіх виходить так злагоджено з’являтися — хвилина в хвилину? Хм…

— У мене запис на двадцяту нуль-нуль, — жоден м’яз не здригнувся на ляльковому обличчі Камілла.

Слава Богу, хоча б ця дівчина виглядала нормально. Бо доки Данило чаклував над моєю зачіскою, я ледь стримувалася, аби не розреготатися від його вигляду. Бо що-що, а покепкувати над диваками я любила. 

Моя особиста стилістка дістала з автівки цілу купу речей і притягла їх просто до моєї кімнати. Потім я дві години приміряла перед дзеркалом спіднички, кофтинки, брючки. А коли зрештою зупинилася на обтягуючій чорній сукні, всипаній мерехтливими камінцями, виявилося, що всі ці речі вже придбані для мене, і я можу змінювати вбрання хоч по кілька разів на день.

- Ця коротка шубка вам дуже личитиме, - Камілла погладила рукою ніжне хутро, - а ці легкі сукенки гарно підкреслять колір шкіри, погляньте, яке ніжне мереживо...

Троянди у вазі струмували легким ароматом, відображаючись у дзеркалі.

Я розслаблено видихнула, із вдячністю поглянула на дівчину.

Ще ніколи я не почувалася такою привабливою, у мене аж голова закрутилася від розмаїття одягу.

Було вже пізно, коли Камілла нарешті пішла.

Обмотавши зачіску рушником, я прийняла ванну, вдягла рожеву нічну сорочку й вляглася в ліжко, щохвилини очікуючи, що от-от зайде Шамревський.

Але минула година, потім ще одна...

На екрані миготіли картинки, а я все лежала сама й гадки не мала, про що мені думати.

Нарешті у двері обережно постукали. Підтягнувши ковдру на коліна й  пригладивши волосся, я буркнула:

— Заходьте.

Але замість господаря, тримаючи перед собою тацю із чаєм та гіркою печива, увійшла низенька повненька дівчина — певно, покоївка. Не підводячи погляду, вона мовчки поставила піднос на приліжковий столик і так само тихо зникла.