13.

Я блукала великими кімнатами, наче музеєм. Заглядала до шухлядок, гортала книжки, милувалася квітами на підвіконнях, переставляла дрібнички. На кухні витягнула із холодильника йогурт і зробила ковток просто з пляшки.

Підійшовши до балкону-тераси, відчинила двері. І одразу ж занурилася в свист вітру та гучний міський гул, який долинав знизу ледь вловимими відлуннями. На якусь мить я завмерла, розглядаючи мерехтливі цяточки — машини, людей, квадратики будинків, вузькі лінії доріг і навіть птахів, що пролітали повз.

Було трохи прохолодно, тому повернулася назад до кімнати.

Блукаючи без діла, я зайшла до мініспортивного залу. Сіла на велотренажер, покрутила педалі, натисла якусь кнопку — і на екрані з’явилася віртуальна дорога, що немов справжня, бігла переді мною. 

Піднявшись широкими сходами на верхній рівень, я опинилася в просторій вітальні, де всю стіну займав акваріум із рибками. Я сіла в крісло та кілька хвилин не могла відірвати захопленого погляду від скляної стіни, наповненої прозорою водою, різнокольоровими камінчиками, живими створіннями, фонтанчиком повітряних бульбашок і водоростями.

Зрештою, відчувши голод, я піднялася на кухню. Прихопивши пляшечку із йогуртом і трохи сиру, попрямувала до спальні. Як же я здивувалася, побачивши на приліжковому столику тацю з їжею.

Хто її сюди приніс? — подумала я, розгублено озираючись, адже за весь цей час не чула жодного звуку, крім власних кроків.

Це залишилося для мене загадкою. Може, в домі є якісь додаткові ходи — службові коридори, потаємні входи й виходи? — гадала я, бо на той момент про все це ще не знала.

Поївши, я трохи занудьгувала. Мені було дивно — я в оселі чоловіка, а його самого ніби й немає. У селі, вдома, я такого не знала. Тато завжди був на своєму місці — перед телевізором на дивані в передпокої, незмінно з пляшкою пива. Мама снувала туди-сюди, готуючи, прибираючи, перучи або пораючись у хліві чи на городі. І рідко коли мені вдавалося побути на самоті. Навіть коли тато засинав, а мама зникала у дворі, я знала — скоро хтось мене покличе. Бо справ по господарству завжди було по саму зав’язку.

І тільки пізно вночі, коли мої батьки нарешті з’ясовували стосунки (читай: сварилися, а то й махали кулаками), я могла залишитися наодинці зі своїми думками. Але це тривало якихось кілька хвилин — до того, як я засинала. А зранку — все по колу. А тут...

— Максиме, ти де? — підійшовши до підсвіченої ніші, де стояли дивовижні фігурки тварин, прошепотіла я, ніби кликала привида.

Відповіді, звісно ж, не було. Зітхнувши, я взяла до рук пульт.

Гей, таточку, — з іронічною посмішкою подумала я. — Нарешті й у мене є власний телевізор, та ще й у повному моєму розпорядженні.

 Бо вдома я не мала права перемикати канали, якщо тато займав диван. А останнім часом він майже завжди там лежав. Мій батько вже давно ніде не працював. День у день він тупо деградував, розвалившись на своєму лежаку, і, за словами мами, на це не було жодної ради.

— Аби тільки не почав пити горілку, — казала вона, визираючи у вікно, де було видно кут магазину й у далині блищали куполи новенької церковці. Саме туди й ходила моя мама — просити Бога про допомогу, сповідатися молодому отцю, ставити свічки й молитися, щоб я вдало вийшла заміж.

Коли ж мене засватав Артур Карпенко, вона з радості навіть замовила молебень. А я...

Пробач, мамо, — безтямно вдивляючись у блакитний екран, думала я. — Ти ж хотіла мені щастя. Можливо, все буде саме так, як ти й намріяла. От побачиш — ще будеш мною пишатися, хвалитися перед сусідками, коли я приїду в село на власному авто.

Я вже майже змирилася з думкою, що проведу тут увесь час до ночі сама, в цих величезних апартаментах, і єдиною компанією мені буде якась привидоподібна прислуга — настільки непомітна, що я її навіть побачити не зможу.

Аж раптом у двері хтось несміливо постукав.

— Заходьте! — здригнувшись, занадто гучно вигукнула я, зрадівши хоч комусь живому.

До кімнати увійшов чоловік — високий, із сивим волоссям, широкими плечима і міцними руками, рукави сорочки були засукані до ліктів.