11.

До кімнати увійшла лікарка середнього віку в білосніжному халаті та шапочці, і якийсь кволий очкарик із коробкою в руках.

— Лягайте на ліжко, — наказала жінка. — Мені потрібно вас оглянути та взяти аналізи.

Одягнувши гумові рукавички і розвівши мені ноги, низько схилилася...

Ліккарка ж усе про мене розуміє, хто я і все таке, — спочатку я просто заціпеніла від сорому. — Хоча яка різниця? Хто вона така, щоб я цим переймалася? Це ж її робота. Ця жінка, мабуть, чудово розуміє, навіщо її сюди покликали — оглядати чергову забавку олігарха. Може, вона вже й не раз приїздила до цих апартаментів. Інші... Де вони? От я постараюся залишитися тут надовше. А може, й назавжди.

Коли лікарка дозволила собі занадто безцеремонний доторк, я застогнала?

- Мені неприємно, робіть це швидше.

- Розслабтесь і лежіть, усе буде добре, шкоди вам не завдам, не хвилюйтеся.

- А раптом ви щось... пошкодите всередині, а потім скажете, що... - несподівана  підозра пронизала моє нутро.

- Усе буде добре, - на губах лікарки з"явилася поблажлива усмішка.

Взявши необхідні мазки та кров  із вени — під уважним і зацікавленим поглядом очкарика, вона ще пом’яла мої груди, змусила відкрити рота, а потім повернула мене спиною до себе й провела пальцями по хребту.

— Ось і все, — сказала жінка, передаючи хлопцеві рукавички, які той, як і всі інструменти, пробірки та коробочки, швидко й акуратно склав у свій ящик. — За годину результати будуть готові. До побачення.

— До побачення, — пробурмотіла я, відчуваючи себе немов роксолана з невільничого ринку.

Щойно зачинилися двері, я швиденько побігла до ванної і почала змивати із себе всі нескромні доторки.

Холодна вода з душу струмочками стікала в білий фарфоровий піддон, зникаючи в золоченому колі зливу. За якусь хвилину я вже загорнулася у ароматну піну, уявляючи себе у коконі шовкопляда, змиваючи та раз по раз намилюючись знову - так я приводила до ладу нерви. І зрештою, відчувши, що повернулася до звичного, нормального стану, вирішила полежати в джакузі.

А раптом зі мною  щось не так? — думала я, ніжачись у пінних струменях і мліючи від бурління навколо. — Що як я - я носійка якоїсь інфекції і навіть про це не знаю? Або маю якусь патологію, яку не помітили під час звичайного огляду? Та коли я взагалі його проходила? У школі, мабуть, і то давно. А от тепер — прийдуть результати, Максим дізнається, і накаже відвезти мене назад в село. Даремно я не скористалася моментом і… І — що?! Що могла б звабити чужого чоловіка? Про що я взагалі думаю! Ще доби не минуло, відколи я тут, серед цієї неймовірної розкоші, а в голові вже такі думки. А цікаво, скільки можна отримати за народження дитини? Невже так багато? Він же казав, що вистачить до кінця життя… А раптом — і справді вісім мільйонів. І ця квартира гарна — якщо продати, потім можна купити щось скромніше і ще батькам допомогти. А дитина? Він же не відбере її у мене?..

Одівши білий халат та взувши капці, я увійшла до кімнати й побачила на столі тацю зі сніданком.

Звичайно, не весільне меню, але мені дуже засмакувало яєчня з сиром і беконом, салат із капусти та різної зелені, кружечки ковбаси з гострим соусом, величезний хрусткий круасан із маслом і повидлом...

Наївшись,  я вмостилася у кріслі, взяла пульт від телевізора - на величезному пласкому екрані скакали три дівчини, займаючись зарядкою. І я вирішила приєднатися до них. Тим паче — чим іще тут зайнятися?

Трохи пострибавши та спітнівши, я знову впала на диван і, бездумно клацаючи канали, втупилася в екран у пошуках чогось цікавішого.

Аж раптом переді мною промайнуло знайоме обличчя — це була султанша Хюррем із «Величного століття». Я вже колись дивилася цей серіал (щоправда, не всі серії), і він мені не дуже зайшов, проте тепер було цікаво порозглядати усі ті блискучі прикраси та довгі сукні. 

 Знайшовши «Панянка-селянка», я аж завмерла від передчуття , було дуже цікаво - як же сприйму це реаліті-шоу тепер, коли ситуація різко змінилася. Колись мене засмучували події на екрані — я ж із села, але тепер...

— Ну-ну… — хмикнула я, спостерігаючи, як панянка з накачаними, наче вареники, губами, шкандибає на своїх худих ніжках, ще й у взутті на неможливо високих шпильках, по роздовбаній сільській дорозі, тягнучи надміру важку валізу в доглянутих ручках. — Ну як тобі тут? Ага, давай, поспішай свій нужник чистити. Зараз тобі якась тьотя Маруся або дід Федір покажуть справжнє життя — запам’ятаєш надовго, - потішалася я.

І справді — «принцесі» Ілоні спершу довелося спробувати подоїти корову, потім прибрати в сараї, позбирати яєчка в курятнику. А наостанок, разом із господинею, приготувавши вечерю — наваристий борщ зі свинячого шлунка — лягла вона спати голодною.

— І правильно, — в’їдливо прокоментувала я, відчуваючи підйом самооцінки й усіх-усіх життєвих сил. — Будеш знати, як живуть звичайні нормальні люди. Може, трохи з небес на землю зійдеш.

Відчувши бажання поїсти винограду, я потягнулася рукою до кришталевої вази із фруктами, аж раптом двері відчинилися...