10.

Мабуть, це Максим, господар квартири, подумала я, усвідомлюючи, де перебуваю, - що йому від мене потрібно...

— Ларисо, ти вже прокинулась? — почула низький хриплуватий голос.

Я розплющила очі — здавалося, вії ось-ось почнуть тремтіти й зрадять мене,  прикидатися сплячою вже не було сенсу. Я сором’язливо всміхнулась і прошепотіла:

— Добрий… день…

— Ну як спалося?

— Дякую, добре…

— Мабуть, навіть занадто добре, бо вже полудень, — приголомшив мене Максим. — Ну й сплюха ж ти. Я б і не будив, та почав трохи хвилюватись. Мало там що. А раптом у тебе депресія, або ти вирішила ніколи більше не підводитися з ліжка.

— Та ні, що ви, — я стрімко сіла, сором’язливо загортаючись у велике покривало.

— То ти ще й скромниця? — усміхнувся чоловік, торкаючись моєї щоки. На пальці я помітила масивну каблучку. — А я, уяви собі, вже думав, що знайшов собі наречену. Хоча, можливо, помилявся… Чи ні?

— Я… Так… Просто…

— Не переймайся, Ларисо, я все прекрасно розумію. Тобі потрібно звикнутися, потрібен час, саме так ти гадаєш, правда ж?

— Саме так, довкола все чуже… — я бовкнула перше, що спало на думку.

— Та, розумієш, мені нецікаво ходити колами, й тобі доведеться просто зараз приймати рішення, — він важко опустився на край ліжка. — Ти мене розумієш?

— Що… ви хочете? — мій голос від хвилювання тремтів. 

— Скажу прямо: ти мені подобаєшся. І якщо ти фізично здорова, я пропоную тобі контракт.

— Який контракт? — прошепотіла я, досі не до кінця усвідомлюючи, що він має на увазі.

— Контракт на спільне проживання з умовою народження дитини. І, звісно, з гідною фінансовою компенсацією. Подробиці обговоримо згодом.

— Але я…

— Усе буде за законом, тобі немає чого боятися.

— Та…

— Вирішуй швидко. Я не звик зволікати, часу на це не маю. Якщо погоджуєшся — зараз зайде лікар, він чекає за дверима. Якщо ні — мій водій відвезе тебе назад у твоє село. Думаю, на власне весілля ти ще встигнеш. Ну що?

— А можна подумати? — я вирішила потягнути час.

— Ні, не можна, — категорично  відрізав Максим. — Мені тридцять п’ять. Я щойно розлучився. Досяг усього, чого хотів. І знаєш, який найголовніший висновок я зробив із цього всього? Рішення треба приймати миттєво. Затримався — програв. Твоє місце займе хтось інший. Тож, Ларисо, обирай негайно: або повертаєшся назад і виходиш за свого тупого хлопця, або — стаєш моєю повноправною партнеркою. А потім, якщо все піде, як треба, отримаєш кругленьку суму на особистий рахунок. І цю квартиру — у подарунок. Ну?

— Я… просто…

— Так чи ні?!

— Так.

— І не треба зі мною на «ви». За нинішніх обставин — та й взагалі — я для тебе Максим.

Я мовчки кивнула.

У мить прийняття рішення перед моїм внутрішнім зором промайнули образи: я, лежу на узбіччі дороги, біля ніг п’яного Артура; старий будинок батьків (у якому ми з чоловіком жили б після весілля); розбита сільська дорога; магазин із пластиковими стільцями для алкашні; мотоблок, який за сумісництвом служить транспортом. А ще — моя хрещена з Харкова, тітка Соня, з короткою модною стрижкою, що віддає мамі свої заношені речі. І нарешті — я, в чарівній кімнаті з джакузі...

— От і добре, — прибираючи покривало, Максим пильно поглянув на мій живіт. — Сподіваюся, я тобі не противний?

— Ні, — не збрехала я.

— І давай так: ніяких дурнуватих емоцій, вередувань і недомовленостей. Все має бути чітко й по-діловому. Не буду брехати: мені потрібна дитина. Тобі — гарне життя, про яке мріють усі дівчата на зразок тебе. Якщо це тебе влаштовує — залишаєшся.

— Добре, я залишаюсь, — погодилась я, відчуваючи, як гучно стукотить у грудях серце, а тіло проймає дрібне тремтіння, яке не приховати від пильних чоловічих очей.

Попри те, що переді мною був зовсім чужий чоловік, виглядав він приголомшливо. Чистий, доглянутий, із незворушним обличчям; тіло Максима - треноване, сильне - таке хіба побачиш у сторіз. 

Не хочу лукавити - особливого шарму Максимові надавав ще й його статус. І хоч би що там казали, але чоловікам дуже пасують великі статки, і якщо він досяг такого рівня, якщо володіє всім цим, може дозволити собі будь-яку примху, — то вже за це можна пробачити йому будь-які вади, як тіла, так і характеру. Але цей багатій ще й виглядав так, ніби щойно зійшов з екрану корейського серіалу.

— Чому ти вся тремтиш? — насупившись, олігарх накинув на мене ковдру. — Невже тобі справді  холодно?

Наче струм пробіг по моєму тілу від його дотику, свідомість оповив туман, щоки спалахнули, а на очах виступили сльози.

Що за дурна реакція! Невже я справді ВІДЧУВАЮ це — лежачи в чужому ліжку, в чужому домі?

— Та ні… Просто я не звикла, щоб отак… — хрипким від хвилюванням голосом пробурмотіла я та облизала губи, що враз пересохли, закашлялася.

Максим, мабуть, усе зрозумів — лише хмикнув. 

Мені було незручно, але я прекрасно розуміла  - він хотів спершу впевнитися, що я цілком здорова. І це логічно: такий чоловік не кинеться на першу-ліпшу дівчину. Тим паче, що привіз він мене сюди з конкретною метою.

 Коли я підібрала під себе ноги, Максим підвівся з ліжка.

— Надіє Павлівно, заходьте, — покликав він когось і, навіть не глянувши на мене, ніби я була не його майбутньою нареченою, а просто якоюсь пересічною дівчиною, чужою, випадковою, —  вийшов із кімнати.